Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
- Автор: Смолич Юрий Корнеевич
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Наукова думка"
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні». Краткое содержание книги:
По-друге, потроху почали окреслюватися й масштаби часові.
Газети ще писали про швидку, негайну перемогу, але заходи до дальшого провадження війни тепер уже свідчили за передбачення чималих часових масштабів. На фронт уже бігли не самі тільки вагони з написами «40 человек или 8 лошадей». На фронт везли вже не тільки людей, не тільки коней, не тільки снаряди та санітарні тачанки. Тепер повз вікна наших будинків, що виходили впрост на румуно-австрійську колію, день і ніч безперестану везли ешелонами дерево, цеглу, цемент, землечерпалки та інженерні батальйони.
Потрібні були окопи, бліндажі, бараки. Потрібні були під'їзні колії і шосе. За військовими ешелонами пішли валки вантажні, за вантажними пішли поїзди з артілями копачів, мулярів, каменярів. Фронт — це щось таке відразу неуявне, умовне, абстрактне — тепер набирав цілком уявних, конкретних, виразних і реальних форм, ба й географічних контурів. Фронт став немовби нововідкритою країною. Він мав своє місце і навіть свою поштову адресу.
Війна заповнила все. Здавалося, в світі не залишалося нічого, що було б поза війною.
Щовечора ми виряджали чергові маршові батальйони на фронт. Вони приїздили на військову рампу нашого міста з усіх кінців величезної Російської імперії. Вони діставали обід — борщ і кашу — з похідних кухонь рампи, швидкою чергою проходили через етапну баню, похапцем одягали чисту білизну і мерщій сідали у вагони. Двері з написом «40 человек или 8 лошадей» розсувалися, щоб прийняти їх.
Ми кричали «ура!», поки тікав повз перон останній вагон. Ми кричали «ура!» і махали кашкетами навздогін героям. Ми кричали «ура!» і не могли стримати сліз.
Не нам грав оркестр, не нам махали кашкетами, не нам кричали «ура!». Не нам бути героями! Прокляте неповноліття і юність!
ВСІ ЗА ОДНОГО
Історія з Нальчицьким, репресіями та погромом гімназії закінчилася, проте, швидше, ніж можна було чекати.
Другого дня вранці сталася подія, що змішала все і поставила шкереберть всі вирішення.
Годині о десятій ранку Репетюк і Макар переходили залізничну колію, простуючи з передмістя до міста. Вони йшли серйозні, мовчазні й урочисті. Репетюк ішов з головою, гордо закинутою назад. Макар ішов поруч, соромливо знітившися й зігнувшися. Він почував себе мізерним, жалюгідним пігмеєм.
Справа в тому, що Репетюк щойно остаточно вирішив розпорядитися своєю дальшою долею. Він вирішив з гімназією покінчити й піти самому, поки його не вигнали з кондуїтною атестацією. Мавши сімнадцять років, він вирішив забрати документи і (гаразд, що батьків його тут не було й жив він на учнівській квартирі), сфальшувавши згоду батьків, податися до армії вольнопьором другого розряду.
«Гімназію, — втішав він свої мимовільні потаємні жалкування, — я завжди встигну закінчити й після війни. І тоді до мене, колишнього військового, а може… — серце солодко завмирало, — а може, й героя, хай тоді посміють ці сеньйори так до мене ставитися. Я скажу: «Сер, де ви були, коли я за вас кров проливав на фронті? Я герой, мілорд, а ви тилова криса й жалюгідний директоришка провінціальної гімназії!»
Репетюкові аж перехопило дух, і він мусив на мить спинитися, щоб не задихнутись.
Макар мусив спинитися теж. Він майже не впізнавав Репетюка. Складка на його штанах була бездоганна, як ніколи, золоте пенсне полискувало особливо хвацько. Гостре відчуття власної мізерності кололо сердешного Макара.
Репетюк і Макар простували зараз до бібліотеки. Репетюк вирішив іти до армії, і треба було повернути книжки до бібліотеки. Репетюка турбував не стільки самий обов'язок повернути взяту книжку, як три карбованці застави, які можна було одержати назад. Щодо Макара, то до бібліотеки він ладний був іти коли завгодно і з ким завгодно. Та й наспів час і йому замінити книжки. Ніцше, Бокля й Дарвіна можна було віддати. Треба було пошукати Фіхте[175], Гегеля[176], Шопенгауера[177]. Взагалі ж Макар мріяв десь роздобути (в нашій бібліотеці цього не було) Платона[178], Арістотеля[179] і Декарта[180].
І от, коли Макар з Репетюком уже майже підійшли до бібліотеки, яка містилася в павільйоні старої вокзальної будівлі, тут же, на території залізничної колії, їхню увагу спинила юрба людей біля паровоза, віддалік на сусідній колії, проти вокзального перону. З юрби чути було схвильовані вигуки, суперечку і чийсь начальницький голос, що порядкував.
175
Фіхте Йоганн Готліб (1762–1814) — німецький філософ, представник німецького класичного ідеалізму.
176
Гегель Георг Вільгельм Фрідріх (1770–1831) — німецький філософ-ідеаліст, у його вченні діалектичний метод суперечив догматичній системі.
177
Шопенгауер Артур (1788–1860) — німецький філософ-ірраціоналіст представник волюнтаризму. Песимістична філософія Шопенгауера особливо поширилась в Європі у другій половині XIX ст.
178
Платон (428 або 427 до н. е. — 348 або 347) — давньогрецький філософ-ідеаліст. Вчення Платона — перша класична форма об'єктивного ідеалізму.
179
Арістотель (384–322 до н. е.) — давньогрецький філософ і вчений. Вихователь Александра Македонського. Основоположник формальної логіки.
180
Декарт Рене (1596–1650) — французький філософ, математик, фізик і фізіолог.