Штани з Гондурасу
- Автор: Дудар Євген
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Український письменник
- ISBN: 5-333-01226-1
- Жанр: Юмористическая проза
Электронная книга - «Штани з Гондурасу». Краткое содержание книги:
Працювали на нього Ваня Молдаван, Вітя Царапкін, Ізя Чачкес, Гаврило з Мозамбіка та їхній хрещений батько, лауреат премії Остапа Вишні сатирик Євген Дудар.
Тут зібрано найдостойніші гумористичні дефіцити. Від славнозвісних «гондураських штанів», якими ти не раз милувався, дивлячись гумористичні телепередачі, до «промов», виголошених на фестивалях гумору і сатири в столичному палаці «Україна». Якщо врахувати ще й народне прислів’я, що сміх — це здоров’я, то твоє здоров’я, читачу, справді у твоїх руках.
Не випусти його!
В цю хвилину у вікнах забриніли шибки. Зі стелі посипалися дрібненькі порошинки.
— О ні, це не Бурундукін! — сказав категорично Робінзон. — Це вібрація.
— Яка вібрація?
Робінзон підійшов до балконних дверей, відчинив їх навстіж. З вулиці вдарило транспортним шумом.
— Тут видолинок, — пояснив Робінзон. — Будинок наш стоїть на пливунах. Автобус чи машина з гори набирає швидкість, щоб вискочити легше на гору. І будинок вібрує… Увімкни телевізор.
Крузя увімкнула. На екрані застрибали криві смуги. Робінзон підійшов, відрегулював, тоді відійшов. За вікном шугонуло кілька машин. Смуги знову застрибали на екрані.
— Бачиш? — показав Робінзон. — А я досі ніяк не міг второпати, що з телевізором. Чого тільки не робив з ним. Навіть кулаком по ньому гамселив.
— Тут справді дуже шумно. Навіть не чути звуку телевізора.
— Ми зачинимо двері на балкон.
Робінзон зачинив двері. Шум трохи поменшав.
— Як ти жив тут п’ять років?
— Звик, і ти звикнеш.
— Кажуть, що до шуму людина не звикає.
— Кажуть багато дечого… Аби любов була. Аби щось прив’язувало.
— Але любов не повинна сидіти в отакому шумі.
Робінзон обняв Крузю:
— А ми не будемо сидіти. Будемо виїжджати на природу. Сядемо на Дракона. Здійснимо кругосвітню подорож…
Крузя посміхнулася:
— Ти спочатку знайди свого Дракона. А тоді… Тоді продай.
— Що-о? Цього не буде ніколи! — категорично відрізав Робінзон. Крутнувся, відійшов від Крузі і сів на дивані.
Крузя підступилась, сіла біля нього. Ласкаво поклала руку на плече:
— Робінзончику, милий, не сердься. Але ти художник, солідна людина… А примхи з отим конем…
— Це не примхи. Я люблю природу. Люблю усе живе. А понад усе — коней. Тим більше, я його врятував від смерті. Та й, кінець кінцем, яке кому до цього діло? Хтось тримає удома мавпу. Хтось тримає тигра, хтось вівчарку. А чому я не можу тримати коня? Чому? Колись навіть великі люди мали коней, виїжджали верхи на прогулянки…
— То було колись. Тепер великі люди виїжджають на прогулянки на «Волгах». У крайньому випадку, на «Жигулях».
— Терпіти не можу машин. Терпіти не можу перегару бензину, шуму. В мене від цього починаються приступи мігрені.
— То, може, в когось починаються приступи мігрені від твого коня?
— Нехай на мого коня не дивляться.
— Якби ти мав свій замок, чи хоча б маєток, чи хоча б віллу за містом, то на нього ніхто не звертав би уваги. А так…
— А так — я людина. Не хочу бути зв’язаним мотуззям міщанським. Комусь подобається «Волга», нехай їздить на «Волзі». Мені подобається кінь.
— Якби ж хоч кінь, а то шкапа…
— Ми також колись будемо шкапами.
Замовк Робінзон. Мовчить Крузя.
На екрані телевізора крупним планом дама:
— Закоханий шимпанзе набагато страшніший, ніж закоханий мужчина. Та нещасливого кохання не буває. Кохання — це подарунок, за який треба воювати. Горці кажуть, що мужчина має право битися у двох випадках: за рідну землю і за кохану…
Робінзон нервово підійшов до телевізора і вимкнув його. Знову мовчання. Порушила його Крузя:
— То що, може, мені йти?
— Воля твоя.
— Колись ти з моєю волею не рахувався. Ти казав:
«Лицар краде свою кохану, садить на коня і везе у свій замок…»
— Тепер кохана хоче позбутися коня, на якому її віз лицар. Починає їй не подобатися «замок». Звідки лицар може знати, що завтра не захочуть позбутися його?
— Ах, ось ти якої думки про мене! А я вважала…
Тоді мені тут робити нічого…
Йде до виходу. Робінзон схоплюється. Заступає Крузі дорогу.
Крузя задоволено осміхається. Проте рветься до дверей.
— Пусти! Я тут не зостануся.
Робінзон хапає її в оберемок, несе до кімнати, кидає на диван. Крузя дригає ногами, кричить:
— Варвар! Садист! Пусти мене!..
…Контора дирекції парку. За столом директор. За своїм столом бухгалтер. Технік також на своєму місці. Ніби з того часу, як ми сюди заглядали, нічого не змінилося.
Директор дивиться у відчинене вікно, підперши рукою кругле підборіддя.
Застигла над журналом мод Ангеліна Соломонівна. Бухгалтер продовжує читати інвентаризаційну відомість.
— Слон, масть сіра. Вік 7-одинадцять років. Штука одна. Бегемот, масть сіра, вік десять років, штука одна. Носоріг дворогий, масть сіра, штука одна, вік п’ятнадцять років. Примітка: один ріг відламаний…
Директор:
— Не розумію вас.
— З одним тільки рогом, Іване Йосиповичу, носоріг. Хай ось скаже Ангеліна Соломонівна.