Штани з Гондурасу
- Автор: Дудар Євген
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Український письменник
- ISBN: 5-333-01226-1
- Жанр: Юмористическая проза
Электронная книга - «Штани з Гондурасу». Краткое содержание книги:
Працювали на нього Ваня Молдаван, Вітя Царапкін, Ізя Чачкес, Гаврило з Мозамбіка та їхній хрещений батько, лауреат премії Остапа Вишні сатирик Євген Дудар.
Тут зібрано найдостойніші гумористичні дефіцити. Від славнозвісних «гондураських штанів», якими ти не раз милувався, дивлячись гумористичні телепередачі, до «промов», виголошених на фестивалях гумору і сатири в столичному палаці «Україна». Якщо врахувати ще й народне прислів’я, що сміх — це здоров’я, то твоє здоров’я, читачу, справді у твоїх руках.
Не випусти його!
Знову тиша. Шкрябає перо.
Непорушно дивиться за вікно директор.
На фото заздрісно дивиться технік.
Раптом у тишу вривається легеньке:
Мелодія наростає. Бухгалтер обпер щоку на долоню, мрійно задивився у стелю і поринув глибше в пісню:
— Шановний! — мов громом вдарило з-за директорського столу. — Ви не на лузі, а на робочому місці.
Пісня обривається. Бухгалтер покірно схилив голову над папером. Застигла над картиною технік. Директор крадькома відчиняє дверці двотумбового стола. Дістає з підвіконника склянку. Витягує з ящика темну пляшку. Хлюпає з неї у склянку рідину. Склянку так само непомітно ставить на підвіконня. Зачиняє стіл.
Підвівся. Нервово пройшовся по кімнаті. Підійшов до вікна. Взяв графин з водою, склянку з рідиною. Хлюпнув з графина води.
— І чого це вас, Цезаре Калениковичу, щодня саме о цій порі тягне на луг?
— Люблю природу, Іване Йосиповичу. З дитинства люблю. І коней.
— Воду в графині знову не міняли, — обурюється директор і підносить склянку із сумішшю до рота. Та зупиняє руку на півдорозі. В цю хвилину у вікні з’являється кінська голова і лунає доброзичливе коняче: ги-ги-ги!
— Шановний! — майже кричить директор до бухгалтера. — Це ви його сюди запросили?
— Я, Іване Йосиповичу, ще по-конячому говорити не вмію.
Директор випив. Хлюпнув з графина води, запив. Крякнув.
— Може, він, Іване Йосиповичу, на прийом до вас проситься? — продовжував спокійно бухгалтер. — Може, Лупаченко його чимось образив?
Директор ляснув себе долонею по лисині:
— Підождіть! А чого це він тут?
— Хто? Лупаченко?
— Кінь. Чого тут кінь?
— Спитайте його, Іване Йосиповичу. Звідкіля я знаю?
— Значить, коня спитати? — зауважив єхидно директор.
— Я мав на увазі Лупаченка, Іване Йосиповичу. Спитати Лупаченка, чого кінь тут.
— Лупаченка я відправив сьогодні возити сміття. Він що, сам воза тягає?
— Звідкіля я знаю, Іване Йосиповичу? Може, кінь тут з возом…
Бухгалтер встає. Підходить до вікна. Неподалік будинку скубе траву Дракон.
— Іване Йосиповичу! Та це ж не наш кінь.
— Як не наш?
— Іване Йосиповичу, у нас, вибачайте за нескромність, кобила. А це, вибачте, кінь.
— От шельма! Невже виміняв!.. Як ви думаєте, для чого він виміняв кобилу на коня?
— Звідкіля я знаю, Іване Йосиповичу? Тут мусила бути якась комерційна ситуація. Якась вигода. Лупаченко так за так не поміняє. Може, кобила ходила з лошам. І він віддав, так би мовити, дві штуки, а взяв одну. Гроші за лоша собі в кишеню…
— Лоша в інвентаризаційній книзі числиться?
— Не числиться, Іване Йосиповичу. Бо лошати фактично нема. Я так для прикладу кажу…
— Значить так, Цезаре Калениковичу! Для прикладу, не для прикладу. Наказую: негайно провести інвентаризацію всього живого в парку. А ви, Ангеліно Соломонівно, допоможіть. Бо сьогодні один опришок міняє кобилу з лошам на коня без лошати, а завтра інший опришок захоче виміняти слона на корову. Тоді нам з вами запропонують поміняти оцю кімнату на менш комфортабельну з віконцем у квадратики…
Пізній вечір.
На глибокому небі виблискує кругловидий місяць. Згасла денна метушня. Лише за парком ще шугають машини, скреготять трамваї.
Дракон стоїть у тіні дерев біля самої загорожі. Крізь віття пробиваються промені небесного світла. Десь чиркнула запізніла пташка.
Дракон дивиться на фасад багатоповерхового будинку, що через вулицю навпроти зоопарку. Жовтими очима світяться вікна.
В одному з них на фіранці відбито дві тіні. Вони застигли в поцілунку.
У другому вікні дві тіні розмахують одна перед одною руками. Потім якимись предметами.
У третьому патлаті тіні вигинаються, звиваються в дикому танці. у четвертому тінь хилить щось із пляшки.
У п’ятому тінь схилилась над книжкою.
У шостому тінь-дзига викручується перед дзеркалом.
У сьомому — бабуся коротає безсонну ніч і байдуже дивиться вниз, як пульсує місто.
Драконові уявляється сільське подвір’я. Стіна добротного сарая. А під цією стіною, від землі аж до покрівлі, — скриньки. І в кожній скриньці віконечко, загратоване сіточкою. А за кожною сіткою ворушиться щось живе. За однією кролики білі. За другою — кролики сірі, далі — чорні. За іншим віконечком — нутрії. Там кури до сітчастого віконечка голови підтягують.
Ось дві курки щось між собою не поділили. Одна до одної дзьобом ціляться. Одна одну чублять, аж пір’я сиплеться.