Сліпобачення
- Автор: Уоттс Питер
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-99-4
- Переводчик: Анатолий Питик
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Сліпобачення». Краткое содержание книги:
Кінець XXI століття. Розбалансоване людство, яке і без того стоїть на порозі багатьох викликів і невідворотних змін, зіштовхується з новою проблемою принципово іншого рівня — першим контактом. Та чи так легко контактувати з тим, хто, роздивляючись тебе майже упритул, сам не бажає з'являтися у фокусі твого зору? Надто, якщо і зір, і всі інші чуття, на які людство покладалося протягом мільйонів років своєї земної еволюції, виявляються нічого не вартими, коли справа доходить до комунікації з «іншими», які формувалися за геть інакших умов, і для яких всі людські поняття і концепції поведінки нічого не варті, як позбавлене сенсу навіть саме розуміння контакту.
Космічний корабель «Тезей» — вершинне досягнення земних технологій — вирушає на периферію Сонячної системи, щоб спробувати дізнатися про тих, хто кілька років тому несподівано відвідали Землю, за одну мить просканували її у всіх можливих спектрах і так само блискавично зникли, останньої миті надіславши кудись за межі Сонячної системи сигнал невідомого змісту. Лік іде на місяці, адже невідомо, з якою метою «інші» здобували інформацію про Землю та її мешканців, водночас уникаючи жодних контактів.
Десь на самій межі Сонячної системи на орбіті недосформованої зірки ховається посланець іншого світу, з яким «Тезей» має вийти на контакт, з’ясувати його природу і вирахувати потенційну загрозу, яку він може нести Землі.
Здається, шифратор остаточно оговтався після нашого вибуху; тепер він мчав уздовж стін з викинутими уперед мацаками, схожими на бойових змій. Він так швидко летів уперед, що роботам ледь вдавалося тримати його в полі зору — звивистий силует в імлі. Раптом він кинувся вбік, перетнув коридор і пірнув у бічний тунель. Піхотинці заклали віраж, врізаючись у стіни, перевертаючись, зіштовхуючись…
зупиняючись…
…і зненацька Бейтс різко загальмувала, а я за інерцією обійшов її, поки возився з пістолетом. Наступної миті я пролетів повз роботів. Мій повідок натягнувся і смикнув мене назад, залишивши дрейфувати. На секунду чи дві я опинився в авангарді. На секунду чи дві я і був авангардом — Сірі Кітон, стенографіст, таємний агент, спеціаліст з нерозуміння. Я просто колихався у просторі, і власне дихання ревіло в моєму шоломі, а за кілька метрів переді мною стіни…
корчилися…
«Перистальтика», — спершу подумав я. Але рух зовсім не був схожим на повільні, бугристі хвилі, що зазвичай прокочувалися тунелями «Роршаха». «Отже, галюцинація», — вирішив я. Тієї самої миті ворушкі стіни простягнули до нас тисячі схожих на батоги звивистих язиків, що зусібіч накинулися на нашу здобич і розірвали її на шмаття…
Раптом мене щось схопило і розвернуло. Я виявився притиснутим до грудей одного з піхотинців, який вів вогонь із тилових гармат, доки ми на повній швидкості відступали тунелем. Бейтс висіла в руках у іншого. Зміїсте метушіння залишилося позаду нас, але галюциногенно яскраве й чітке видиво неначе прикипіло до моєї сітківки:
Шифратори. Всюди. Виповнюючи простір тунелю, повзуча зараза звивалася вздовж стін, тягнучись до чужинця, щоб дати відсіч.
Але не нам. Вони накинулися на одного зі своїх. Я побачив, як вони відірвали три його кінцівки, перш ніж він зник у клубку сплетених тіл посеред проходу.
Ми тікали. Я озирнувся до Бейтс: «Ти бачила…» — але притримав язика, розгледівши на її обличчі вбивчу зосередженість, яку не могли приховати два лицьові забрала і три метри метану. Згідно з даними шоломного дисплея вона зробила лоботомію обом піхотинцям, обійшовши всі чудові механізми автономного прийняття рішень. Майор особисто керувала обома машинами, як звичайними маріонетками.
На дисплеї заднього сонара виринули зернисті, збаламучені зображення. Шифратори покінчили зі своєю жертвою. Тепер вони почали нас переслідувати. Мій піхотинець похитнувся, вдарившись об стіну тунелю. Уламки іншопланетного декору лишили паралельні подряпини на моєму забралі і крізь екрановану тканину скафандра забили мені стегно. Я стримав крик. Принаймні, спробував. Натомість якийсь вмонтований у скафандр недолугий зумер обурено запищав за мить до того, як у мій шолом просочився сморід дюжини протухлих яєць. Я закашлявся. Очі заболіли й почали сльозитися. Я ледь міг розгледіти рівень зівертів на дисплеї, що враз загорівся червоним.
Не промовивши ні слова, Бейтс вела нас далі.
Мій шолом затягнувся достатньо, щоб вимкнути сигнал тривоги. Повітря почало очищатися. Шифратори наздоганяли; до того часу, коли я знову зміг чітко бачити, між нами лишалося тільки кілька метрів. Попереду з-за рогу вигулькнула Саша. Підтримки в неї не було — інших її особистостей за наказом Сарасті ввели у штучний сон. Сьюзан спершу протестувала…
— Якщо буде хоча б якась нагода поспілкуватися…
— Не буде, — відрізав вампір.
Тож тепер Саша, яка з невідомих для мене причин була стійкішою до впливу «Роршаха», скрутилася ембріоном, стиснувши рукавицями шолом. Я лише міг молитися усім запилюженим божкам, щоб вона встигла налаштувати пастку до того, як за неї по-справжньому візьметься магнітне поле. Шифратори наздоганяли. Бейтс волала:
— Саша! Блядь, забирайся з дороги! — і різко й надто рано загальмувала. Орда шифраторів наступала нам на п’яти, мчала бурхливим потоком, і Бейтс знову крикнула: — Саша!
Нарешті Саша ворухнулася, опанувала себе, притислася до найближчої стіни, а тоді зникла у дірі, яку ми пробили. Бейтс перемкнула в голові якийсь тумблер — і наші бойові скакуни розвернулися, сипнули кулями й іскрами, а тоді вилетіли слідом за лінгвістом.
Саша встановила пастку на самому виході з пробоїни. Бейтс мимохідь увімкнула її, ляснувши вдягненою в рукавицю долонею. Решту належало зробити сенсорам руху — от тільки ворог уже був дуже близько, не лишаючи нам місця для маневру.