Конан, варвар із Кімерії

— Так це Конан! Виходьте з-за скель, псюки! Це Конан!

У колі світла з’явилися й інші: дикі, обідрані, бородаті чоловіки з похмурими поглядами, з довгими ножами в руках. Жазміну вони не помітили, тому що кімерієць затулив її своїм могутнім тілом. Дівчина крадькома визирнула зі своєї схованки і вперше за цю ніч відчула, що у неї по тілу поповзли від страху дрижаки. Ці чоловіки були схожі швидше на вовків, ніж на людей.

— На кого ти полюєш уночі, Яр Афзале? — запитав Конан велетня, який, немов бородатий вампір, вищирив зуби.

— Хто знає, що може попастися в темряві? Ми, вазули, — нічні птахи. А як твої справи, Конане?

— У мене полонянка, — відповів кімерієць і, відсунувшись убік, відкрив зіщулену Жазміну.

Протягнувши довгу руку в розколину, витягнув тремтячу вендійку.

Жазміна втратила свою колишню величаву поставу. З побоюванням поглядаючи на бородаті лиця людей, що зібралися навколо, відчувала щось подібне до подяки до людини, яка обіймала її жестом володаря. Хтось підніс ближче смолоскип, стало чутне галасливе сопіння, тому що у горян, які побачили дівчину, перехопило дух.

— Це моя полонянка, — застеріг Конан, багатозначно поглядаючи на мерця, що лежав тут же за колом світла. — Я їхав із нею в Афгулістан, але ви убили мого коня, а за мною — кшатрійська погоня.

— Поїхали з нами в наше село, — запропонував Яр Афзал. — В ущелині заховані наші коні. Нас в темряві нікому не вистежити. Кажеш, погоня недалеко?

— Так близько, що вже чутний стукіт копит по камінню, — сумно відповів Конан.

Вазули не стали гаяти час, відразу ж загасили смолоскип, і обірвані постаті потонули в мороці. Конан схопив Деві на руки, вона не чинила опору. Гостре каміння ранило її зніжені ноги, на яких були тільки м’які черевички. Вона відчувала себе слабкою і беззахисною в цій глибокій, пануючій над величезними потрісканими вершинами пітьмі.

Відчуваючи, що вона тремтить під холодним подихом вітру, що завивав в ущелині, Конан зірвав з плеча потертий плащ і загорнув у нього дівчину. Разом із тим застережно шикнув їй на вухо, наказуючи мовчати. По правді, вона не чула тихого стукоту копит, який уловило чуйне вухо горянина, та була вельми налякана, щоб не підкорятися.

Вона не бачила нічого, окрім кількох затьмарених зірочок високо вгорі, але більш густа темрява підказала, що вони опинилися в тісній балці. Почула звуки; це шарахали коні Після короткого обміну словами Конан засідлав коня воїна, якого убив. Підняв дівчину до себе в сідло. Тихо, як привиди, вся банда виїхала з ущелини. Мертві — кінь і людина — залишилися на дорозі позаду, за півгодини їх знайшли вершники з фортеці. Упізнали в убитому вазула і зробили певні висновки.