Чорний лабіринт
- Автор: Сичевський Василь Павлович
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Чорний лабіринт». Краткое содержание книги:
В постійній боротьбі на грані життя і смерті формуються характери героїв пригодницького роману Василя Сичевського «Чорний лабіринт». Кинуті в американські табори для переміщених, вони ні на мить не залишають думки про повернення на рідну землю. Наклепами, брехнею і безсоромними провокаціями намагається заплутати їх у свої тенета американська розвідка, та і в цьому двобої перемагає глибокий патріотизм радянських людей.
В романі відтворюється життя конаючого гітлерівського рейху, викривається людиноненависницьке єство фашизму, розвінчується облудна мораль рицарів наживи — американських імперіалістів та їх воєнщини.
Роман «Чорний лабіринт» — друга книга молодого письменника. Перша — повість «Чаклунка Синього Виру» вийшла у видавництві «Молодь» в 1962 році.
Василь Сичевський — учасник Великої Вітчизняної війни, вихованець Київського інституту театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого, нині працює режисером Української студії хронікально-документальних фільмів.
Хлопець витер рукавом очі і поглянув на вивіску «У красуні Ірми». Ні, вона не побачить його сліз. Нехай лається, б'є, виганяє, — жодна сльозина не впаде з його очей. Віллі шморгнув припухлим, засіяним веснянками носом, ще раз ретельно витер очі і штовхнув ногою двері гаштету.
— Бачите, прийшов, — сплеснула руками фрау Ірма, звертаючись до якогось пана в окулярах із золотою оправою. — У нас такі гості, а він швендяє цілий день по вулицях. Нероба! Марш на кухню!
Віллі зціпив зуби і вийшов.
— Отак завжди маю через своє жалісливе серце, — промовила Ірма, складаючи губи кокетливим бантиком. — Візьмеш з вулиці, ні батька, ні матері, вчиш його, вчиш, і от маєш дяку.
— Так, так, — співчутливо закивав головою Дайн. — А скажіть, фрау Ірмо, чи багато зиску маєте від свого бізнесу? Я колись теж мав кав'ярню і трохи розуміюсь на тому.
— То пані вдова? — Дайн навмисне зачепив найболючішу струну.
— Солом'яна, — кокетливо хихикнула Ірма і повела на нього масними очима.
— Я маю намір купити в Мюнхені готель з ресторацією. Може, фрау ласкаво погодиться бути моїм радником у цій справі?
Очі Ірми враз заіскрилися. Вона облишила рушник і келихи, сперлась могутнім бюстом на мармурову плиту стойки. Дайн-Рябчук підкреслено довго затримав погляд на широкому декольте її вельветової блузи. Кров ударила в обличчя Ірми, щоки спалахнули одцвітаючими пелюстками маку, а очі знову стали вологими, їх виповнила на диво свіжа просинь.
— Я вся до ваших послуг, містер, — гаряче зашепотіла Ірма, — приходьте сьогодні надвечір. Я все вам викладу, як перед богом.
— Щиро дякую. Та маю вибачитись, саме сьогодні у мене ділова вечеря… Але десь найближчим часом. Я подзвоню вам, і ми обов'язково зустрінемось.
В його голосі прозвучали такі лоскотливі нотки, що фрау Ірма ледве не зомліла від щастя. Вона хотіла ще щось сказати, але в цей час із кухні з тацями в руках вийшли Гюнтер і Віллі. Гаряча печеня парувала на тарілках, наповнюючи гаштет смачними пахощами.
— Ой, я забалакалась з вами, — Ірма замахала руками, заметушилася, вийняла скатертину, вихопила з рук Віллі тацю із стравами. — Протри швиденько ножі, виделки.
Хазяйка зиркнула на пляшки, але руки її були зайняті. Дайн перехопив погляд Ірми і вправним рухом колишнього офіціанта підхопив тацю.
— Не турбуйтесь, я віднесу, — він прочинив двері. В обличчя йому вдарив сміх.
— Герольди, сурміть у фанфари! Шановні гості, розперезуйтесь, — вигукнув Франсуа Дервіль.
На дубовий стіл лягла чиста скатертина. Від неї війнуло давно забутим домашнім затишком. Гості притихли. Може, для когось іншого така звичайна річ, як покритий скатертиною стіл, лишилася б непоміченою. Проте для людей, що багато років сиділи за нетесаними столами табірних бараків, вола була знаменною, ніби саме від цієї хвилини починалося інше життя, в якому будуть і родинне щастя, і затишок, і багато-багато такого, про що за довгі роки табірного життя колишні в'язні забули і думати. Проста річ — скатертина — в думках Тегарта чомусь стояла на межі війни і миру. Вольфа мучила роздвоєність: душа його рвалася додому, але він не міг залишити друзів, з якими бачився, може, востаннє. У глибині серця наростало бажання швидше попрощатися з ними. Тегарт почував себе ніяково перед ними, адже стільки прожито і пережито разом…
Несподівано думки його обірвались. Тегарт відчув на собі чийсь стривожений погляд. Оглянувся на двері і занімів. Там стояв напружений, мов струна, хлопчик-офіціант. Широко розплющені очі палали боязкою радістю. Вкриті смагою уста ворушилися, ніби хлопчикові несила була вимовити якесь дуже важливе слово. В руках маленького офіціанта поволі хилилася таця. Чарки, келихи, виделки, ножі зсунулись на край і враз брязнули на підлогу; Та хлопець навіть не здригнувся. Фрау Ірма підскочила до малого.
— Не руш його! — вигукнув Вольф, схопившись з-за стола. Щось невимовно дороге і рідне було в обличчі цього рудого вихрястого хлопчини.