Чорний лабіринт
- Автор: Сичевський Василь Павлович
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Чорний лабіринт». Краткое содержание книги:
В постійній боротьбі на грані життя і смерті формуються характери героїв пригодницького роману Василя Сичевського «Чорний лабіринт». Кинуті в американські табори для переміщених, вони ні на мить не залишають думки про повернення на рідну землю. Наклепами, брехнею і безсоромними провокаціями намагається заплутати їх у свої тенета американська розвідка, та і в цьому двобої перемагає глибокий патріотизм радянських людей.
В романі відтворюється життя конаючого гітлерівського рейху, викривається людиноненависницьке єство фашизму, розвінчується облудна мораль рицарів наживи — американських імперіалістів та їх воєнщини.
Роман «Чорний лабіринт» — друга книга молодого письменника. Перша — повість «Чаклунка Синього Виру» вийшла у видавництві «Молодь» в 1962 році.
Василь Сичевський — учасник Великої Вітчизняної війни, вихованець Київського інституту театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого, нині працює режисером Української студії хронікально-документальних фільмів.
Тим часом за столом точилася жвава безтурботна розмова. Легкі іскристі дотепи гасконця, схрещуючись з гострими, сповненими гумору зауваженнями Федора Крайніченка, висікали щирий сміх у присутніх. За довгі місяці і роки табірного життя люди зголодніли за сміхом і тепер, здавалося, хотіли надолужити втрачене.
Уже вдруге кельнер приніс пиво у високих череп'яних кухлях, а Франсуа Дервіль ще не починав першого, захопившись розповіддю якоїсь веселої паризької історії.
Дайн-Рябчук вийшов за двері і зупинився, прислухаючись до голосів, що долітали з кімнати. На його обличчі від сміху не лишилося й сліду, ніби хтось невидимий стер його. Безбарвні очі хижо блищали.
— Де тут у вас телефон? — запитав він у фрау Венцель, що саме поралася за стойкою, протираючи рушником келихи — Хочу подзвонити додому, щоб не турбувалися. Знаєте, давні друзі… Засидишся з ними.
Від хвилювання він перейшов на англійську мову. Проте хазяйка зрозуміла.
— Прошу, телефон у моїй кімнаті, — вона показала рушником на двері. — Я проведу вас.
— Не турбуйтесь, не треба, я знайду сам, — сказав Дайн, кидаючи на стойку долар.
Фрау Ірма провела його здивованим поглядом. Бона знала, що американці люди багаті, однак такої щедрості не чекала. Дайн штовхнув двері: невеличкий передпокій, далі світла вітальня з вікнами на вулицю, стіл, буфет, тумбочка, телефон. Підбіг, набрав потрібний номер. Із Шульце він зв'язався ще в Зальцкаммергуті. Попередив, що виїздить з новими знайомими на Мюнхен. Тепер треба тільки сповістити адресу, і все буде гаразд.
Із трубки почувся голос Шульце. В цю мить за спиною в Дайна рипнули двері. Він озирнувся. Фрау Ірма щось діставала із шафи.
— Дорога моя, — промимрив у трубку Дайн, — я зустрів давніх дружків із Зальцкаммергута. Я казав тобі про них. А тут ще двоє прив'язли. Я їх, правда, не знаю, вони тільки-но з Дахау. Я їх усіх пригощаю. Доведеться трохи затриматись, ще півгодини, не більше. Ти не сумуй, ягідко, я дуже шкодую, але…
— Адресу назови, йолопе! — гримів у трубці роздратований голос Шульце.
— Гаштет фрау Венцель. Швайбрюкенштрасе…
— Дев'ятнадцять, — підказала з передпокою фрау Ірма.
— Швайбрюкенштрасе, дев'ятнадцять. Сподіваюсь, ти не затримаєшся? Компанія весела.
— За двадцять хвилин чекай.
— Добре, цілую тебе, моя кохана.
Шульце поклав трубку. Дайн витер спітнілого лоба. А фрау Ірма мліла від тих лагідних слів, думаючи, які все ж таки ці американці уважні до жінок. Вони вміють кохати по-справжньому, не те, що її Венцель: ні тобі ніжності, ні пристойних манер.
Віллі Тегарт ішов по Швайбрюкенштрасе, опустивши голову, щоб не показувати людям заплакані очі. Клята Ірма не випустила його з гаштету, коли все те відбувалося на площі перед ратушею. А коли він усе-таки втік і прибіг туди — було вже пізно. Площа спустіла. Хлопець кинувся додому, проте батька не було. Тепер Віллі знову повертався до гаштету. В хлопця було тяжко на серці. Від Манфреда ні словечка. Невже зони зосталися з Мартою самі? І чого доля така жорстока до них? Мало їй, що забрала в них матір і батька.
На другий день, як прийшли американці, Віллі побував у Дахау. В таборі йому сказали, що його батько, Вольфганг Тегарт, до останніх днів значився в картотеці живих. Проте де вій тепер, ніхто не знав. Сьогодні Віллі, може, узнав би щось про нього, розпитав би в людей, так не пустила хазяйка. Віллі лаяв, проклинав, посилав на її голову всі нещастя і болячки, однак те не полегшувало серця. Досада і біль душили за горло, сплітаючись у гіркий пекучий клубок. Скільки років він чекав на батька, скільки разів тримав у руках ту стару пожовклу фотографію, де вони зняті удвох з матір'ю. Віллі міг годинами дивитись на них, розказувати їм про свої болі й радощі. Він не пам'ятав батьків живими. Знав тільки з фото, що чудом уціліло в домі після численних обшуків гестапо. Мати померла, коли хлопець був ще зовсім малим. А батько?.. Не раз Віллі прощався з ним навіки, не раз надія знову воскрешала його.