Чорний лабіринт
- Автор: Сичевський Василь Павлович
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Чорний лабіринт». Краткое содержание книги:
В постійній боротьбі на грані життя і смерті формуються характери героїв пригодницького роману Василя Сичевського «Чорний лабіринт». Кинуті в американські табори для переміщених, вони ні на мить не залишають думки про повернення на рідну землю. Наклепами, брехнею і безсоромними провокаціями намагається заплутати їх у свої тенета американська розвідка, та і в цьому двобої перемагає глибокий патріотизм радянських людей.
В романі відтворюється життя конаючого гітлерівського рейху, викривається людиноненависницьке єство фашизму, розвінчується облудна мораль рицарів наживи — американських імперіалістів та їх воєнщини.
Роман «Чорний лабіринт» — друга книга молодого письменника. Перша — повість «Чаклунка Синього Виру» вийшла у видавництві «Молодь» в 1962 році.
Василь Сичевський — учасник Великої Вітчизняної війни, вихованець Київського інституту театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого, нині працює режисером Української студії хронікально-документальних фільмів.
— Тепер я знову пізнаю свою Гізі. Ти маєш смак доброго вина, дівчинко. — Він підвів її до дзеркала. — Приберися. Скоро прийдуть гості.
— А хто має бути?
— О, це сюрприз.
— Геро, не муч, скажи, — просила вона, поправляючи зачіску.
— Не можу, дав слово американського офіцера.
Вона кокетливо надула губки, але Шульце не звернув на те уваги. Стояв поруч з нею перед широким дзеркалом і обсмикував новенький мундир з підполковницьким погоном на плечі. В мундирі він здавався молодшим років на десять, і коли б не сиві скроні та досить велика пролисина до потилиці, йому можна було б дати років тридцять п'ять — сорок, не більше.
До кімнати зайшла Ютта. На ній було скромне біленьке платтячко і білі туфлі на високих каблуках. Кілька разків голубого намиста обвивали шию. Вона кивнула Геро і байдуже пройшла повз Гізелу до стола, так ніби виконувала неприємний обов'язок. Шульце крадькома спостерігав за нею в люстро. Кожного разу, коли він бачив цю струнку дівчину з очима, схожими на клаптики неба, коли чув пахощі її золотого волосся, голова йому йшла обертом. Сьогодні Ютта здалася йому ще красивішою, ніж минулого разу. Від її гнучкої постаті, граціозних рухів, оповитих сумом очей віяло прихованим жаром. Геро відверто розглядав дівчину.
— З тобою вітаються, — почув він сухий, невдоволений голос Гізели.
— О, фрау Сабіна, прошу вибачити мене, задивився на вашу дочку. Проте мушу визнати, що сьогодні ви найчарівніша, — Шульце поцілував жінці руку.
Сабіна Штіллер скосила довгасті темно-сині очі на Гізелу. На підмальованих губах її блукала невловима поблажлива посмішка. «Жодній з них не можна віддати перевагу — обидві красиві, як голлівудівські зірки», — подумав фон Шульце. Він поглянув на Гізелу. В її очах палахкотів злий зеленкуватий вогонь. «І якого чорта я зв'язався з цією дикою кішкою? Та вже не довго чекати. Скоро я розв'яжу собі руки…» Шульце удавано ніжно всміхнувся.
— Гізі, чому не грає музика? Адже ми зібрались веселитися. Правду я кажу, фрау Сабіно?
Сабіна була з ним згодна. Вона не приховувала своєї симпатії до цього енергійного німця в американській військовій формі. Спочатку їй не дуже сподобався його зв'язок з Гізелою, однак, придивившись пильніше до їхніх стосунків, вона зрозуміла: це не що інше, як флірт. Фон Шульце-Геверніц людина впливова, і від нього можна мати неабияку користь. Це Сабіна відчула сьогодні, коли джип привіз великі ящики з продуктами. Як міняються часи. Хіба колись вона зважала б на такий дріб'язок — два ящики бекону?
Сабіна підійшла до радіоли, поставила пластинку. Кімнату наповнили звуки бравурного маршу. Високий голос почав викрикувати слова заспіву до Хорста Весселя[12]. Сабіна похапцем зняла пластинку і з острахом поглянула на американця, що сидів на дивані біля Гізели. Він був заклопотаний якоюсь неприємною розмовою і, здається, не чув ні музики, ні слів.
— Там ще є гімн африканського експедиційного корпусу генерал-фельдмаршала Роммеля. Знаєш, цей — «Ми йдемо по Африці. Тільки пил, пил, пил із-під кованих чобіт». Я думаю, він сподобається містерові Шульце.
Геро почув своє прізвище і повернув голову до Ютти.
— Пробачте, Ютті, ви щось хотіли мені сказати?
— Ні. Раджу матері поставити африканський джаз, — сухо відповіла Ютта.
— Поставте краще щось французьке, веселе, щоб можна було потанцювати.
Сабіна довго шукала потрібну пластинку, кидаючи осудливі погляди на Ютту. Нарешті, знайшла. З радіоли попливла мелодія тиха, прониклива. Низький жіночий голос співав про осінні бульвари Монмартру.
«Слова знайомі, затерті, мов старі гроші, — думає Ютта. — Але чому ж тоді так сумно на серці? Чому туга так міцно стискає груди?» Дівчина опускається на стілець, дивиться на себе у широке дзеркало на протилежній стіні. «Ютті, кохана Ютті, я повернусь». Хто це шепоче так палко? Чий знайомий, далекий голос крає їй серце? Все пропадає, провалюється кудись у чорну безвість — і вогні, і стіни, і люди в кімнаті, тільки вона одна іде темними вулицями. Куди іде? Не знає. А голос шепоче: «Ютті, кохана Ютті, я повернусь». Туга, печаль, незагойна у серці рана.
— Містер Стенлі Дайн з племінником, — прошамкав старий Ганс, розкидаючи білу піну бакенбардів на розшитий галунами комір парадного камзола.
12
Пісня німецьких фашистів.