Чорний лабіринт
- Автор: Сичевський Василь Павлович
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Чорний лабіринт». Краткое содержание книги:
В постійній боротьбі на грані життя і смерті формуються характери героїв пригодницького роману Василя Сичевського «Чорний лабіринт». Кинуті в американські табори для переміщених, вони ні на мить не залишають думки про повернення на рідну землю. Наклепами, брехнею і безсоромними провокаціями намагається заплутати їх у свої тенета американська розвідка, та і в цьому двобої перемагає глибокий патріотизм радянських людей.
В романі відтворюється життя конаючого гітлерівського рейху, викривається людиноненависницьке єство фашизму, розвінчується облудна мораль рицарів наживи — американських імперіалістів та їх воєнщини.
Роман «Чорний лабіринт» — друга книга молодого письменника. Перша — повість «Чаклунка Синього Виру» вийшла у видавництві «Молодь» в 1962 році.
Василь Сичевський — учасник Великої Вітчизняної війни, вихованець Київського інституту театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого, нині працює режисером Української студії хронікально-документальних фільмів.
— А чого, власне, ви прийшли сюди? — запитав чистою німецькою мовою і додав: — Тепер у Дахау є представник американської адміністрації. Він займається стравами колишніх в'язнів. Прошу, зверніться до нього, — голос коменданта прозвучав спокійно, але категорично.
— Ми прийшли сюди, пане полковнику, і не рушимо з місця, поки не буде надано транспорт. Люди вимагають відправити їх на батьківщину. Нам нема чого повертатися в табір, — твердо сказав Тегарт.
— Містер комендант, мабуть, ніколи не сидів за ґратами, — не стерпів Франсуа Дервіль.
— Панове, — комендант зняв окуляри і встав з крісла. На його кругле гладеньке личко набігла непевна, поблажлива усмішка, ніби він звертався до дітей. — Я розумію ваш стан. Табір гнітить. Я цілком солідарний з вами. Однак зважте, панове, нас десять тисяч.
— П'ятнадцять, — поправив його сивоусий гефтлінг, що стояв поруч з Дервілем.
— От бачите, п'ятнадцять. Серед вас є німці, росіяни, французи. Одним хочеться їхати додому, а другі, скажемо відверто, бояться повертатися. Америка — країна демократична. Ми не можемо відмовляти людям, які просять у нас захисту.
— Ми просимо транспорт, — обірвав його Франсуа Дервіль.
— Справа не тільки в транспорті, хоч і це вирішується нелегко. Справа ускладнюється з політичного і навіть з дипломатичного боку. Кожному з вас треба видати документи, посвідчення. Все це потребує часу і певної роботи, а в Мюнхені ми, як вам відомо, не так давно. Кінець кінцем, ми маємо встановити ваші особи, звірити з картотекою табору і видати вам якісь папірці, що свідчитимуть про ваше перебування в Дахау. Зрештою, треба знати, хто і куди хоче їхати. Інакше не можна, панове, — полковник розвів руками.
— Можна, — твердо сказав француз. — Кращих документів і свідчень, ніж ці —він показав витатуйований на руці табірний номер, — ви не зможете дати.
Комендант вийшов із-за стола, підняв пухлу десницю з коштовним перснем, немов збирався перехрестити присутніх.
— Панове…
Франсуа Дервіль знову спинив його:
— Не хвилюйтеся, містер комендант, організаційні питання теж продумано. Із Мюнхена люди виїздять у чотирьох напрямках: Відень, Париж, Белград, Генуя. Списки партій готові. Потрібен транспорт, і ви його дасте. Інакше кожна нова смерть ляже на вашу совість. Погляньте на площу, містер комендант! Ми не залишали тих, хто вмирав у дорозі. Вони прийшли з нами!
Комендант визирнув у вікно. Над головами кількатисячного натовпу, ніби сама смерть, пливли трупи в смугастих табірних робах. Площа скандувала одне коротке слово:
— Додому! Додому!
Полковник несподівано відчув, як неприємний мороз вхопив його за гладкі лопатки, крижана рука стиснула серце. «Чорт з ним, із цим Шульце і його ідіотськими порадами чинити опір. Доведеться з них скористатися іншим разом. Там, на площі, і тут, у кабінеті, стоять не монголи, не азіати, а люди, звичайні люди, що попали в біду. Нарешті, я комендант міста і мушу дбати про його спокій. Чим швидше спроваджу звідси цей смугастий розсадник смути і червоної пропаганди, тим спокійніше буде на душі».
Полковник ураз втратив свій зверхній тон і сказав по-людськи просто.
— Я спробую допомогти вам, але напевно нічого не обіцяю — армійське начальство неохоче йде на такі речі. Зв'яжіть мене з начальником штабу п'ятої. — Полковник довго розмовляв з кимось по телефону, наполягав, доводив, що треба надати в його розпорядження машини, залізничний транспорт. З слів коменданта присутні зрозуміли, що американське військове командування не дуже прихильно ставиться до жертв фашизму. Особливо довго комендант дискутував відносно радянських військовополонених. Нарешті, полковник поклав трубку і, задоволено всміхаючись, сказав: — Панове, ми не збираємося чинити перепон. Ми нація справжньої високої демократії. У Францію, Італію дорога відкрита. Що ж до підданих Росії, то у нас є поки що домовленість тільки про військовополонених, усі інші контингенти буде відправлено пізніше, після перевірки. Радянських військовополонених ми теж не примушуємо. Хто бажає залишитись…
Сивоусий гефтлінг прочинив балконні двері.
— Запитайте у них, пане комендант, чи бажають вони залишатися!
Збурена людським прибоєм площа волала:
— Додому! Додому!
— Щасливої дороги… — процідив крізь зуби комендант і натис кнопку дзвоника, викликаючи секретарку.