Чорний лабіринт
- Автор: Сичевський Василь Павлович
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Чорний лабіринт». Краткое содержание книги:
В постійній боротьбі на грані життя і смерті формуються характери героїв пригодницького роману Василя Сичевського «Чорний лабіринт». Кинуті в американські табори для переміщених, вони ні на мить не залишають думки про повернення на рідну землю. Наклепами, брехнею і безсоромними провокаціями намагається заплутати їх у свої тенета американська розвідка, та і в цьому двобої перемагає глибокий патріотизм радянських людей.
В романі відтворюється життя конаючого гітлерівського рейху, викривається людиноненависницьке єство фашизму, розвінчується облудна мораль рицарів наживи — американських імперіалістів та їх воєнщини.
Роман «Чорний лабіринт» — друга книга молодого письменника. Перша — повість «Чаклунка Синього Виру» вийшла у видавництві «Молодь» в 1962 році.
Василь Сичевський — учасник Великої Вітчизняної війни, вихованець Київського інституту театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого, нині працює режисером Української студії хронікально-документальних фільмів.
І злітали ті пісні, підхоплені сотнями голосів, мов пташки у небо. Линули за ними інші, такі ж веселі, радісні. Співали про Москву і Київ, про золоту Україну і рідну Білорусію, про широку і вільну Радянську Батьківщину, де слово «товариш» звучить гордо, де дружба стала законом людського буття.
За всю свою тисячолітню історію Мюнхен не чув таких пісень. Радо розчинялися вікна робітничого Берг-ам-Ляйму, недобрими більмами віконниць позирали на хлопців аристократичні квартали Гайдхаузену.
Від'їжджаючі прощалися з містом, яке принесло їм стільки горя і сліз. Нелегку дорогу пройшов кожен із них, поки водила його по чужих світах чорним лабіринтом лиха непрошена доля. Та віднині лихо позаду. Воно залишиться тут, на цій жорстокій землі, і вони не візьмуть з собою у нову путь ні крихти горя, тільки радість, щастя і дзвінку стоголосу пісню про щиру любов до рідного краю. Ось вони стоять: білявий Петро Савинов з Вапнярки, кучерявий полтавчанин Микола Добривечір, ясноокий одесит Ігор Капара. Щасливі. Для них скінчилося лихо. Нема серед них тільки Андрія Гаркуші, і вони думають про нього в радості своїй, як думали і в горі.
Капітан із радянської комісії обіцяв навести довідки. І тепер, перед від'їздом, вони чекали саме на нього. Ігор Капара першим помітив капітана, що йшов уздовж состава. Хлопці кинулися йому назустріч.
— Ну, як?
— Знайшли?
— Що сказали в поліції?
— Не журіться. Не пропаде, — заспокоював капітан.
Вони зрозуміли все.
— В «Сен-Готарді» треба шукати, — порадив Микола.
— Не хвилюйтесь, знайдемо.
Він говорив так, щоб заспокоїти їх, а самого гризли сумніви. В поліції відповіли, що розшуки не дали наслідків. Поліцай-комісар висловив припущення, що Андрій Гаркуша міг загинути десь за межами міста.
— Товаришу капітан, а де той майор, що першим приїздив до нас у. табір? — запитав Савинов.
— Майор? У нашій групі майорів не було. Про табір ми дізналися з листа вашого друга Андрія Гаркуші.
— Як не було? Був майор!
— А який він із себе? — зацікавився капітан.
— Високий, чорнявий. Говорив здорово.
— У мене аж мурашки по спині бігали, — додав Ігор.
— Ні, не знаю такого.
Їхню розмову перебив гудок паровоза. Люди кинулись до вагонів.
— Щасливої дороги!
— До зустрічі на рідній землі!
Ешелон зрушив з місця. Капітан пішов поруч з составом, тиснучи простягнуті до нього руки.
Поїзд поволі набирав швидкість.
— Передайте Андрієві наше сердечне спасибі! — крикнув з вікна Микола Добривечір.
— Передам, обов'язково передам, — відповів капітан.
Він зупинився на краю платформи і дивився вслід ешелону, аж поки останній вагон не сховався вдалині за поворотом колії.
Кінець першої книги