Гадючник. Дорога в нікуди

Так от, мав він перейти до Мальбурге, про все вже було умовлено. Попросив тільки, щоб зачекали, поки він допоможе ліквідувати справи контори Револю. І як же він напрацювався там, пані Жозеф, ночі цілі просиджував, а навіть «спасибі» від тих людців не дочекався, так само як і я ні разу не почула від них «добридень». Усе Ланденове лихо в тому, що він удався відданий, як той пес, і прошу мені повірити, що це я кажу не з тим, щоб його похвалити. Хоч і люблю я його, а не прощу того, що він занедбав своїх кревних, а присвятив себе цим людям, для яких ми не кращі, ніж болото під ногами, хоч самі вони куди гірші від нас, бо ні честі у них, ані віри, ні моралі,— ми ж це добре побачили тепер, коли скоївся цей скандал.

І що ж вони заподіяли того останнього вечора в Леоньяні, коли він кінчав переглядати папери? Одне можу сказати: прийшов він удосвіта. Вирушив, не чекаючи першого трамвая, і йшов пішки. Боже мій, хто б інший на це зважився. Ну, а його манію ви ж знаєте; у кожного своє дивацтво. У нього — одне: ходити та й ходити до знемоги, навіть уночі, та найчастіше якраз саме вночі, найбезлюднішими вулицями; аж до порту він доходив. Я дивувалась: як це на нього не нападав ніхто? Певно, тому, що з вигляду надто вбогий та простакуватий… Правда, здається мені, що його раз таки й побито, тільки він не насмілився мені про це сказати. Все життя я тільки те й роблю, що заболочені штани чищу та шкарпетки перу. Навіть уявити важко, скільки він тих кілометрів протупає і втоми не відчуває. Втома змагає його зненацька, — ото прийде, бувало, вночі, найчастіше з суботи на неділю, та як упаде не роздягаючись, то так і проспить годин із дванадцять.

Отож я й трохи не здивувалась, побачивши його такого, — надворі холод, а він потом облитий, забруднений увесь, якийсь наче аж очманілий від перевтоми. Непокоїтись я почала тільки тоді, коли побачила, що він не лягає, як звичайно… Треба вам сказати, я майже ніколи не насмілююсь робити йому зауважень… Взагалі немає в світі людини, лагіднішої від нього, та коли він вертається з отих прогулянок — не критимусь від вас, пані Жозеф, та й самі ж ви за п'ятнадцять років надивилися, — він буває лютіший від хижого звіра. Нечасто з ним таке трапляється, та я вже тоді насторожі… Ну, то замість лягати він мені й каже: «Феліціє, підігрій кави». І поки та кава підігрівається, він мені: «Феліціє, почисть мене». «Ти не лягатимеш, Луї?» — питаю його. «Ні, Феліціє,— відказує,— у мене багато роботи сьогодні».