Переможець отримає все
- Автор: Волков Олексій
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 978-966-2938-39-5
- Жанр: Остросюжетные любовные романы
Электронная книга - «Переможець отримає все». Краткое содержание книги:
Видавництво «Зелений пес» має за честь повідомити: відтепер усі літературні новинки Маестро інтелектуального детективу, як називають його шанувальники, представлятиме персональна авторська серія, яку ми саме так і назвали. А дебютує серія гостросюжетним детективом «Переможець отримає все».
Коли хтось загадковий спробує очорнити світ, у якому ти живеш, ти повстанеш, аби перемогти. Бо лиш сильні чоловіки вміють перемагати, бо лише переможці отримують все!
Тож, любі читачі, приємних вам відкриттів і якнайліпших вражень!!!
Машина повільно зупинилася й почала здавати назад. Крайні хати поступово зростали в задньому склі, а невдовзі в боковому з'явилася та сама зупинка. Він розчинив дверцята, в принципі не здивувавшись собі, адже знав, що здатний на жалість.
Перше, що він отримав від врятованої таким чином дівчини, був підозрілий погляд, але вона вже сідала, оскільки була доведена негодою до краю.
— Дякую, — сказав Віктор, рушаючи з місця. — Вам далеко?
— До траси, — переводячи подих, промовила вона.
— Ще кудись далі їдете, — здивувався він, — за такої негоди?
— Додому, — відповіла дівчина, мимоволі притуливши долоні до щік, — очевидно, встигла добряче змерзнути.
— А додому — це куди? — спробував уточнити Віктор, вмикаючи пічку на повну потужність.
— Ну, вам ця назва нічого не скаже…
— Як бажаєте, — знизав плечима Віктор. — Я повертаю на трасі направо, як на Франківськ. А потім одразу наліво й так майже до Львова.
— І я, взагалі-то, теж туди… — здивовано мовила вона.
— Ну, тоді вам пощастило.
— Справді, пощастило… Я вже думала, що замерзну там. Хотіла повертатися.
— Куди? — запитав Віктор.
— На медпункт.
— Ну, так уже й на медпункт зразу… — засумнівався Віктор. — Зараз приїдете, чаю нап’єтеся, може, й обійдеться.
— Я працюю на медпункті, — пояснила вона.
— Он воно що. А ким?
— Фельдшером.
— Круто, — зауважив Віктор.
— Надзвичайно, — посміхнулася вона. — Як каже наш головний лікар, перша людина на селі після голови колгоспу.
Вона нагрілася швидко й почала розв’язувати шалик, розстібнувши гудзики пальта, бо в машині справді стояла спека. Ні, ця пані явно не була шукачкою пригод, звичайна дівчина з села, хоча й не працювала на фермі. Останнє він зауважив і сам, щойно вона сіла в машину, про це красномовно свідчив її вигляд і мова. Усе-таки добре, що не проїхав повз неї. Це було би несправедливо, адже дівчина йому нічим не завинила. А борони Боже щось би сталося в дорозі, він сам запросто міг би опинитися в неї на медпункті.
— Хочете музику?
— Ні, дякую. За день і так голова болить.
— Можу дати анальгін, — запропонував Віктор.
— Ні, дякую, — всміхнулася вона. — Опинюся вдома — само пройде.
— А як вас звати?
— Наталя.
— Дуже приємно. А мене Віктор.
Якийсь час вони їхали мовчки крізь цю поволоку, що постійно рухалася, видозмінювалася білими хвилями і зникала під колесами машини, аж поки вона запитала:
— І як ви їдете по такому? Я нічого не бачу — ні дороги, ні узбіччя. Весь час боюся, що кудись з'їдемо.
— Не бійтеся, — заспокоїв її Віктор. — Не з'їдемо. Все, як принято казати, під контролем. Хвилин за двадцять будете вдома.
— А… — зібралася щось запитати дівчина, наче роздумуючи, варто чи ні. — А чому ви сказали «дякую», коли я сіла до машини?
— Ну, ви ж подивилися на мене, як на потенційного злодія, або гвалтівника. Я й подякував.
— Нічого подібного! — обурилася вона, червоніючи. — Просто маю ж я бачити, до кого сідаю в машину. Знаєте, всякі, буває, їздять…
— І по чому ж видно, що я не всякий? — посміхнувся Віктор.
— А зразу й не було видно. А що робити? Знаєте, другий раз так намерзнешся… А тут не хтозна-яка дорога, машин мало їздить, особливо в таку погоду.
— Не переживайте, я справді не всякий…
Мести поступово перестало, і сніговий порох швидко здуло з асфальту. Вони виїхали на трасу і знову повернули на доволі вузьку дорогу. А ще за п'ять кілометрів його попутниця несподівано застібнула пальто й попросила зупинитися.
— Де, тут?! — не зрозумів Віктор.
— Так, ось тут, бо проїдемо.
— Але тут тільки поле…
— А там, — вона показала рукою, — хутір, точніше край села. Далі до нього й дорога підходить, але сюди мені ближче — через горбок.
— Тут і здути може, з горбка… — засумнівався Віктор.
— Досі не здуло, — вона витягла з кишені дві гривні й поклала біля важеля передач. — Дуже вам дякую, що стали.
— Ну-у… — протягнув Віктор, дивлячись на гроші, — це забагато ніби… Одну — ще куди не йшло. А за дві доведеться вас до села завезти.
Вона так і не встигла відчинити дверцят, коли машина, скреготнувши колесами, рушила вперед — тільки здивовано глянула на нього.
— Тільки поворот не пропустіть, — сказав Віктор, — я тут не орієнтуюся.
— Дякую, — сказала вона, дивлячись собі під ноги, — тільки навіщо ви глузуєте? Чим багата…
— Ну, пробачте. — Він повернув голову і глянув на неї. — Я не хотів. А чого ж ви смітите грошима? Так, наче тут тільки й не вистачає ваших двох гривень.