Щаслива суперниця
- Автор: Вилар Симона
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Зелений пес
- ISBN: 978-966-2938-38-8
- Жанр: Исторические любовные романы
Электронная книга - «Щаслива суперниця». Краткое содержание книги:
За що в цьому світі варто боротися?
Герої Сімони Вілар вкотре доводять, що боротися варто лише за кохання.
Ви в цьому переконалися, коли читали першу частину драматичної оповіді — роман «Сповідь суперниці». І хоча виявилося, що одна з двох непримиренних суперниць виборола головний приз — серце прекрасного лицаря, чи можна її назвати щасливою? Адже ненависть тієї, що програла, росте і шириться, не знаючи меж. Тож боротьба точиться з новою силою. Тепер щасливій суперниці доводиться боротися за власне виживання.
Напруга зростає з кожною сторінкою. Ми не встигаємо полегшено зітхнути, коли героїні вдається вистояти в черговому смертельному поєдинку, як на неї чекає нове випробування — страшніше за попереднє.
І коли дочитуємо до кінця, зітхаємо: «І справді, життя — це боротьба… Та яка ж тяжка!»
Але виграє не той, хто сильніший, а в кому більше мужності й людяності. Це довела тендітна, але незламна героїня нового роману Сімони Вілар.
І знову ніч і вітер хльоскали по обличчях, коли ми мчали темними фенами, знову сипалися іскри наших смолоскипів. Дорога звернула в ліс, стало зовсім темно, і на повному ходу ми вилетіли до місця, де з десяток вовків гризлися над напівроздертими трупами. Одне з тіл виявилося жіночим — і я кинувся до нього. Мені піднесли смолоскип, і хоча обличчя вже не можна було впізнати, з одягу я впізнав Труду. Два інших виявилися невідомими воїнами, а останній — Саймоном.
Сили небесні — що тут відбулося!?
— Сере, опануйте себе, — заспокоював мене Пенда. — Її нема серед мертвих. А значить, залишається надія.
Ми взялися до пошуків — обнишпорили хащу, чагарники, балки, поки не пролунав чийсь крик. Один із моїх людей вийшов на узлісся й помітив заграву в тому боці, де стояла церква Святого Дунстана.
Я погано пам’ятаю цей відрізок шляху. Попереду світився вогненний кістяк церкви, на тлі заграви виразно малювався чорний силует кам’яної дзвіниці. У багряних сутінках на мить промайнули дві людські постаті — й відразу зникли. Десь у височині пролунав розпачливий зойк.
Подальше нагадувало дивовижний кошмар. Ми побачили обох майже відразу — Гіту у віконному отворі дзвіниці й Бертраду з оголеним мечем на настилі риштовань за два кроки від неї. Я миттєво впізнав графиню, незважаючи на те, що вона була в одязі найманця, і коли вона змахнула клинком, несамовито закричав. Гіта, зовсім беззахисна, стояла, притискаючись до краю віконної ніші з плащем у руках…
— Зупинися, Бертрадо! Не смій! — мої слова потонули в ревінні полум’я.
Відблиск полум’я спалахнув на лезі меча Бертради, майнув темний зібганий плащ, кинутий у неї Гітою. І коротка боротьба нагорі. Потім меч випав із рук Бертради, а її тіло зігнулося, втримуючи рівновагу. І тоді Гіта завдала свого удару.
Як чорний нічний птах, Бертрада злетіла в повітря й по крутій дузі канула в полум’я.
Але Гіта вже сповзала з краю віконного отвору, відчайдушно намагаючись зупинити цей невідворотний рух.
Набагато пізніше я помітив, що цієї ночі в моєму волоссі з’явилися сиві нитки. Але тої страшної миті я просто кинувся до підніжжя дзвіниці, й мої люди пішли за мною. Гіта падала, судомно чіпляючись за поперечини риштовань. О, якби їй вдалося хоч на мить затриматись!
Хвала Всевишньому, так і трапилося, ми встигли…
Що стосується Бертради… Я не пам’ятаю цього, але мої люди казали, що з вогню безупинно долинав її страшний крик, і Пенда не витримав, намочив свого плаща у найближчому плесі та кинувся в саме пекло.
Він мало не загинув, але примудрився все-таки витягти графиню — точніше, те, що від неї залишилося. Однак у цьому обвугленому тілі ще вистачило сили для того, щоб вимовити кілька слів — і це були слова, сповнені шаленої злості.
Але цієї миті мене не хвилювало нічого, що не стосувалося Гіти — в неї почалися пологи і я метався в пошуках повитухи, начисто забувши про те, що в ордені, крім усього іншого, мене навчили приймати пологи.
Щоб привести до тями божевільного правителя графства Норфолк, Пенді, який був рабом, довелося вліпити мені добрячого ляпаса, і я був тільки вдячний йому за це. Миттєво зібрався та почав віддавати розпорядження. Двоє моїх воїнів побігли гріти воду, іншим я наказав зняти плащі та влаштував Гіту зручніше.
Гіта кусала губи до крові й скаржилася на безмірну втому. Я заспокоював її тими самими словами, які говорив, коли вона народжувала Мілдред. Але тоді, хоч пологи були й важкими, поруч була вміла повитуха, й тепер я болісно намагався пригадати все, що робила Труда… Хай спочиває вона з миром.
І ми впоралися. Я прийняв свого сина — змученого, крихітного, але живого.
Як тільки все скінчилося, Гіта впала в глибоке забуття.
Але це було тільки початком. Тепер мені належало зупинити Бігода, убезпечити себе й Гіту. А для цього було необхідно постати перед королем — батьком Бертради.
Незабаром мене викликав глава руанської комтурії.
— Скільки ще вимагає цей негідник? — я намагався вгадати, що він мав намір повідомити. Я знав, що жадібність Бігода може перейти всі межі, але все складалося так, що сперечатися й торгуватись не випадало.
Однак комтур дивно глянув на мене.
— Не про гроші мова, брате. Я б навіть порадив вам припинити потурання Бігоду. Адже все докорінно змінилося. Король учора прибув у свій мисливський замок Ліон-ла-Форт… а сьогодні прийшла звістка, що він помирає.