Щаслива суперниця
- Автор: Вилар Симона
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Зелений пес
- ISBN: 978-966-2938-38-8
- Жанр: Исторические любовные романы
Электронная книга - «Щаслива суперниця». Краткое содержание книги:
За що в цьому світі варто боротися?
Герої Сімони Вілар вкотре доводять, що боротися варто лише за кохання.
Ви в цьому переконалися, коли читали першу частину драматичної оповіді — роман «Сповідь суперниці». І хоча виявилося, що одна з двох непримиренних суперниць виборола головний приз — серце прекрасного лицаря, чи можна її назвати щасливою? Адже ненависть тієї, що програла, росте і шириться, не знаючи меж. Тож боротьба точиться з новою силою. Тепер щасливій суперниці доводиться боротися за власне виживання.
Напруга зростає з кожною сторінкою. Ми не встигаємо полегшено зітхнути, коли героїні вдається вистояти в черговому смертельному поєдинку, як на неї чекає нове випробування — страшніше за попереднє.
І коли дочитуємо до кінця, зітхаємо: «І справді, життя — це боротьба… Та яка ж тяжка!»
Але виграє не той, хто сильніший, а в кому більше мужності й людяності. Це довела тендітна, але незламна героїня нового роману Сімони Вілар.
Поки біль трохи відступив, Бертрада вже стояла на дощаному настилі біля моєї ніші. Ми були зовсім поруч, але, як не дивно, я більше не боялася її. Залишилася тільки ненависть, сліпуча, як полум’я спаленої церкви.
— Ну, ось я й тут, — прогарчала Бертрада, витягаючи меча з піхов.
Чи помітила вона, що зі мною відбувається? Навряд. Але відповісти їй доведеться за дві безсмертні душі. Тому я неголосно промовила:
— Горіти тобі в геєні вогненній!
Бертрада знову зареготала — так, напевне, сміються демони в пеклі.
— Спершу ти підеш туди, повіє!
Я бачила, як вона випросталася на повний зріст, і сама мимоволі підвелася, перестала відчувати біль. Ця жінка завдала мені стільки горя, що я сама не раз мріяла вбити її. Зараз сила на її боці, але невже я мовчки чекатиму, поки вона заколе мене й мою дитину, ніби різник овець?
Тепер я стояла, однією рукою спираючись на кам’яну стіну ніші й потроху задкуючи. Графиня занесла меча, пильно дивлячись мені в обличчя, і її зуби блиснули у світлі полум’я. Дим застеляв очі, пластівці попелу летіли, мов чорний сніг, повітря тремтіло від спеки. І вже не знаю, як це вийшло, але раптово я одним рухом зірвала свій плащ і в тої ж миті, коли Бертрада зробила випад, грудкою пожбурила їй в обличчя. Плащ розгорнувся в польоті, накрив їй голову, і сліпий удар меча припав по камінні поряд із моїм плечем. Я стрімко кинулася вперед і перехопила її руку в зап’ясті. Намагаючись зірвати з голови плащ, Бертрада заточилася, похитнулась, але меча не випустила — і тоді я завдала їй удару ногою в розпачливій надії зіштовхнути з риштовань. І — о жах — сама втратила опору.
Я схопилася за край ніші, але мої ноги вже ковзали донизу. Я впала спиною на каміння й завила від нестерпного болю, тіло моє судомно зігнулося в спробі перекинутися й зачепитись за бодай якийсь крихітний виступ — але дарма. Я зовсім забула про графиню, й лише якимось чуттям усвідомлювала, що її більше немає поруч.
Перевернутися мені вдалось уже в повітрі, й тут сталося диво. Просто в моїх скам’янілих від напруги руках виявилася поперечина риштовань, і я вчепилася в неї скорченими пальцями та зависла над безоднею.
Однак дива вистачило ненадовго. Моє тіло було заважке, і я не могла втримати себе. Густий дим не давав дихнути. Я відчувала, як один за одним розтискаються пальці. Коли ж сила остаточно полишила мене, я припинила опір і зіслизнула в порожнечу…
Мене підхопило безліч дужих рук, і я, котра вже розпрощалась із життям, зачудувалася з цього так, що не беруся описати. Потім ці руки дбайливо несли мене й обережно вкладали на вистелену чимось м’яким землю. Я була в напівзабутті й цілком могла вирішити, що вже покинула грішну землю, якби до мене не долинув голос Едгара.
— Гіто!!!
Переді мною виникло з багряної пітьми його перекошене болем і страхом обличчя. Тепер я чула й інші звуки — вигуки, гул вогню, чиєсь пронизливе виття.
— Де ж ти був так довго?
По його обличчі текли сльози. Я спробувала посміхнутися й раптом закусила губу.
Немовби чудовиська з мороку, на мене знову накинувся біль. Я зігнулася в руках Едгара й затіпалась як риба.
— Едгаре, в мене почалися пологи!
Він розгублено озирнувся.
— Агов, хто-небудь! Та допоможіть же! Швидше!
У коротку мить полегшення я трішки повернула голову до вогню — і побачила все, що повинна була бачити на власні очі.
Графиню виніс із вогню Пенда. Його шкіряна куртка жевріла в багатьох місцях, і хтось накрив його плащем. Я піднялася на ліктях, дивлячись на те, що він опустив на землю.
Це вже не нагадувало людину. Щось скорчене, обвуглене — воно пузирилося й огидно смерділо паленою плоттю. Але раптово це щось поворухнулося й повільно повернулось до мене. Там, де мало бути обличчя, серед багряних міхурів і патьоків слизу блиснуло око. Єдине. Й воно втупилося в мене.
— Умреш, коли будеш упевнена в своєму щасті. І вб’є тебе — він…
Це був не голос — дивне клекотіння. І все-таки я розібрала кожне слово. Графиня здригнулася й затихла.
Десь зовсім поруч Едгар наполегливо вимагав хоч із-під землі здобути повитуху. Хтось притьмом поскакав у темряву, копита прогриміли й затихли на відстані.
Яка повитуха? Звідки?
Тільки тепер я зрозуміла, що він навіть не помітив, як став удівцем. І останні слова його вінчаної дружини були звернені не до нього.