Грушевський, Скоропадський, Петлюра
- Автор: Яневский Даниил Борисович
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9223-6
- Жанр: История
Электронная книга - «Грушевський, Скоропадський, Петлюра». Краткое содержание книги:
Самоочевидними тут є дві обставини. Перша — ані Антанта як військово-політичний союз, ані її лідери — Франція й Велика Британія, ані Сполучені Штати ні за яких умов не пішли би на визнання самостійного статусу УНР.
По-перше, тому, що демократичні, правові держави принципово ставилися до взятих на себе міжнародних зобов’язань.
По-друге, тому, що сам факт проголошення УНР грав на руку їхнім супротивникам — Німеччині та Австро-Угорщині. Самоочевидна друга обставина — надзвичайно оптимістичне, якщо не сказати більше, ставлення принаймні деяких вітчизняних дослідників до можливостей військово-політичного співробітництва по лінії «Антанта—УНР». Дарма що таке співробітництво ніколи в реальності не вийшло за межі попередніх зондажів, які ні до чого нікого не зобов’язували, — попри це є спеціалісти, які вважають, що УНР стояла чи не за крок від того, щоб увійти до складу Антанти!
Ось характерний приклад — якщо судити за рівнем обґрунтування, ніби запозичений із оруеллівської «Ферми тварин», мешканців якого тамтешнє керівництво переконувало в тому, що «мир» — це «війна»: «Справжнім проривом у міжнародній політиці України стало підписання у грудні 1917 р. англо-французької конвенції щодо діяльності на Півдні Росії, яка започаткувала кроки до визнання України de facto незалежною державою — Французькою Республікою». Це стало наслідком прагнень «найтісніших контактів з українським проводом» з боку країн Антанти, які (прагнення) «стали особливо помітними <...> у політиці країн Антанти щодо можливості визнання УНР як самостійної держави».
Це, в свою чергу, було наслідком того, що країни Згоди влітку 1917 р., «усвідомлюючи слабкість уряду О. Керенського, всіляко намагалися забезпечити подальше ведення війни на Східному фронті. У реалізації їхніх планів першочергове місце відводилося Україні».
Результат цих прагнень європейських країн був таким: «однак перед загрозою більшовицької окупації і внутрішньої нестабільності провід Української Центральної Ради, незважаючи на зовнішньополітичні симпатії країн Антанти, змушений був шукати миру з Центральними державами. Негативне ставлення країн Антанти до переговорів у Бересті-Литовському відбилося врешті на їхній позиції до України як учасниці (так у тексті. — Д. Я.). Дипломатичні зносини з Альянтами були остаточно перервані після підписання Берестейського миру»[42]. І це ще поміркований висновок! Існують судження набагато радикальніші, як-от, наприклад: «<...> незважаючи на визнання Францією і Великобританією (виділено нами. — Д. Я.), український уряд розпочинає переговори з Німеччиною і Австро-Угорщиною про заключення сепаратного мирного договору <...>»[43].
Констатація
Кожен, хто уважно ознайомився з оприлюдненими документами УЦР, має право на власний висновок. Висновок, який за результатами місії пана Онацького зробила Вікторія Соловйова, такий: «Під час переговорного процесу уряд Південно-Східного союзу повністю відкинув можливість створення «однорідно-соціалістичного» загальноросійського федеративного уряду. Невдовзі участь України у переговорному процесі у Брест-Литовському змусила лідерів Центральної Ради відкинути автономно-федеративну політику і перейти на ґрунт самостійності України»[44].
Висновок, на який має право і автор цих рядків, такий: усе голосіння провідників українського національно-соціалістичного руху було не чим іншим, як ідеологічним прикриттям цілеспрямованого, послідовного політичного курсу, курсу на руйнацію централізованої Російської держави, виведення її з війни, підписання сепаратного мирного договору з країнами Почвірного союзу. У цьому сенсі політичний провід УНР — поза його суб’єктивними прагненнями — був справжньою агентурою якщо не Німеччини, яка фінансувала та опікувалася ленінською зграєю, то Австро-Угорщини.
Українські Установчі збори як політична технологія
Найкращим свідченням реальних, а не декларованих цілей провідників націонал-соціалістичної України є історія зі спробою скликати так звані Українські Установчі збори з метою накинути рядно легальності на їх політичні прожекти.
Головне з них, невідоме (або майже невідоме) дослідникам, сучасники подій бачили цілком ясно. Ось лише один приклад: австро-угорська армія та українське січове стрілецтво, як її складова частина «мали відвоювати нас, «Велику Україну», та разом з Галичиною утворити Українську державу. Щоправда, то мало бути королівство, а на чолі мав стояти Вільгельм Габсбург, онук Франца-Йосифа, імператора австрійського. <...> Ми жили вістками, що приходили через кордон (російсько-австро-угорський. — Д. Я.) до нас»[45].