Грушевський, Скоропадський, Петлюра

Пригадував про це він так: «Після бесіди з Л. Л. Бичем для мене принаймні стало більше ніж очевидним, що поширена серед українців думка, нібито Кубань є просто собі східною частиною української землі, є більше-меньше ілюзорною і навіть до певної міри шкідливою». Мало того, Галаган не без подиву з’ясував: «щодо справи миру, то Л. Л. Бич заявив себе сторонником ідеї про загальний мир і противником сепаратного миру російської республіки із Центральними державами. В цьому відношенні він був виразником позиції, яку займав цілий тодішній кубанський уряд. В питанні про майбутній державний уряд кубанський уряд займав виразну позицію федералізму». Лука Лаврентійович, за словами Галагана, сказав, що пропозиція його уряду про створення федерального уряду без більшовиків не є виключеною. Натомість «щодо можливості безпосереднього зв’язку Кубані з Україною в тій чи іншій формі Л. Л. Бич висловлювався дуже обережно».

Тими днями Галаган зустрівся в Краснодарі і з консулом США. Дипломат «переконував мене в необхідності продовжувати боротьбу з Центральними державами і не заключать із ними миру. З певністю він твердив, що Антанта переможе. Німці впадуть, — інформував Київ Микола Михайлович. — <...> Важно, аби хоч якийсь час існував український фронт та відтягав частину ворожого війська. <...> На Московщину він не покладав ніяких надій. Про це він висловився, що «Великороссия — это вечный голод, вечный бунт и вечный большевик». Він сподівався, що козаки й українці можуть створити поважну військову силу, яка б ще довго могла противитись силам Центральних держав, бо ці останні вже виснажені вій­ною. Заявляв, що коли б на Україні почалась наново творитись своя армія, то Америка їй та козакам достарчила б необхідну зброю. Зрештою висловився, що відновлення ладу й знищення большевизму мусить піти з півдня: з України, Дону та Кубані; тоді, мовляв, повстане демократична федерація, на зразок Північноамериканських держав».

Повернувшись до Києва, Галаган на засіданні ГС доповів про результати своєї подорожі: «Слухали мене (генеральні секретарі. — Д. Я.) мовчки і, здається мені, без особливого інтересу, бо ця справа в той час уже перестала бути актуальною, хоч минуло лише два тижні від того дня, коли нас посилали для переговорів на Кубань та Дон...».

Перед УЦР та ГС постали тим часом зовсім інші завдання: «треба було думати не про утворення федерального уряду разом з большевиками, а про організацію оборони своєї батьківщини перед большевицькою навалою... З другого боку, треба було зайняти певне становище в справі миру з Центральними державами»[41].

Слід особливо наголосити на тій обставині, що ці переговори однієї київської делегації відбувалися в той самий час, коли інша київська делегація вступила у Бресті в сепаратні перемовини з країнами Почвірного союзу щодо укладення мирної угоди.