Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2

Приватні листи і щоденники того періоду відкривають багато причин, чому Джозефа Кервена вважали диваком, боялися і, врешті-решт, цуралися його, ніби чуми. Всі знали про його лихозвісну любов до цвинтарів, на яких його можна було зустріти вдень і вночі за будь-яких обставин, хоча ніхто й не заставав його за якимись справді огидними речами. На Потаксетському шляху в нього була ферма, де він переважно проводив літо і куди часто їздив верхи то в розпалі дня, то посеред ночі. Здавалося, єдиними його слугами і сторожами на цій фермі була пара понурих пристаркуватих нарраґансеттів[97]: німий, вкритий дивними шрамами чоловік і страшна, мов опудало, дружина — можливо, через домішку негритянської крові. У прибудові була лабораторія, де Кервен проводив майже всі свої хімічні досліди. Допитливі вантажники і кур’єри, які доставляли пляшки, пакунки і коробки до маленьких затильних дверей ферми, ділилися враженнями про чудернацькі флакони, тиглі[98], перегінні куби і горнила, які вони помічали у низькій заставленій полицями кімнаті. Вони, перешіптуючись, пророкували, що мовчазний «хемік» — очевидно, маючи на увазі алхіміка — вже ось-ось має винайти філософський камінь. Найближчі сусіди — Феннери, які жили за чверть милі від ферми, — розповідали дещо цікавіші історії про дивні звуки, які, за їхніми словами, ночами долинали від будинку Кервена. Вони розказали, що чули крики і затяжні завивання, а ще їм не подобалося те, що він тримає величезне стадо худоби, яке позагачувало пасовиська, бо одному старому чоловікові з парою слуг вочевидь не потрібно стільки м’яса, молока і вовни. Стада оновлювалися щотижня: він купував скотину в кінґстонських фермерів. Та найбільше їм дошкуляла кам’яна будівля біля ферми з вузькими високими прорізами замість вікон.