Якщо кров тече [UK]

— Тоді він відрізняється, — каже старий і знизує плечима. — Як відрізняється домашній кіт від лісової рисі — одна схема, різні моделі. Що ж до тебе, Голлі, то про тебе в новинах ледве згадують, і то ніколи не називають на ім’я. Просто цивільна громадянка, що допомогла слідству.

— Я попросила не приділяти мені уваги, — бурмоче Голлі.

— На той час я вже прочитав про Керолін Г. в статтях доктора Мортона. Намагався вийти на тебе через доктора Лібермана — поїхав заради зустрічі в Бостон, що було нелегко. Я знав, що навіть якщо ти не розпі­знала, чим є Ондовскі, у тебе є добра підстава повірити в мою розповідь, якби ти її почула. Ліберман подзвонив Мортону — й ось ти тут.

Одна річ турбує Голлі, і то дуже сильно. Вона каже:

— Чому зараз? Ви знали про цю істоту багато років, полювали на неї…

— Не полювали, — каже Ден. — Точніше буде сказати «стежили». Бред переглядає інтернет десь із 2005 року. Ми шукаємо його в кожній трагедії, в кожній масовій стрілянині. Правду кажу, Бреде?

— Так, — каже Бред. — І не завжди знаходимо: його не було в Сенді-Гук чи в Лас-Веґасі, коли Стівен Педдок убив багато людей на концерті, але він працював на WFTV в Орландо у 2016-му. На другий день брав інтер­в’ю в тих, хто вижив у стрілянині в нічному клубі «Пульс». Він завжди обирає тих, хто найбільше розтривожений, хто був усередині або втратив друзів.

Звісно, що так. Звісно. Їхнє горе смачніше.

— Але ми не знали, що він був біля нічого клубу, аж до вибуху в школі минулого тижня, — каже Бред. — Правда, дідусю?

— Не знали, — погоджується Ден. — Хоч і ретельно перевірили всі випуски новин про «Пульс» у подальші дні.

— Як ви його пропустили? — питає Голлі. — «Пульс» же трапився чотири роки тому! Ви ж казали, що ніколи не забуваєте облич і на той час уже знали Ондов­скі, бо навіть зі змінами це завжди одне й те саме свиняче обличчя.

Вони однаково спантеличено насуплюються, тож Голлі повторює розказане Біллом про те, що в більшості людей або свиняче, або лисяче обличчя. У кожній побаченій тут версії Ондовскі його обличчя округле. Іноді трохи, іноді дуже, але це завжди свиняче обличчя.

Бред усе одно має розгублений вигляд, але його дід усміхається.

— Це точно. Мені подобається. Хоча трапляються й випадки, коли в деяких людей…

— Конячі обличчя, — закінчує за нього Голлі.

— Саме це я й збирався сказати. А ще в деяких бувають тхорячі… хоча, мабуть, можна сказати, що у тхорів є лисячі риси, так? Безперечно, Філіп Генніґен… — Він змовкає. — Так. Закладаюся, що в цьому аспекті у нього завжди лисяче обличчя.

— Я не розумію.

— Зараз пояснимо, — каже Ден. — Покажи відео з «Пульса», Бреде.

Бред запускає відео і розвертає айпад до Голлі. Знову кореспондент веде репортаж, цього разу перед величезною купою квітів і табличок з написами на зразок «БІЛЬШЕ ЛЮБОВІ Й МЕНШЕ НЕНАВИСТІ». Репортер починає брати інтерв’ю в заплаканого юнака, у котрого по щоках розмазаний або бруд, або залишки туші. Голлі не слухає, і цього разу вона не скрикує, тому що не має на це повітря. Репортер — Філіп Генніґен — молодий, білявий, худий. Він ніби пішов працювати одразу після школи, і Білл Годжес справді назвав би його обличчя лисячим. Генніґен дивиться на співрозмовника з чимось схожим на турботу… співчуття… симпатію… або ледве замасковану жадобу.