Шукачі скарбів

Отже, восьмеро, разом зі зрадником Багровим.

За інших обставинах вони б уп’ятьох навіть із мисливськими рушницями змогли б не просто дати собі раду, а й навіть прищучити всю цю бражку. У тому, що сталося, Гармаш винуватив тільки себе, власну необережність. І лише завдяки благенькій підозрі, що виникла в нього тільки вчора під вечір, у них усіх був тепер шанс принаймні померти не так, наче ягнята на бійні.

Або врятуватись і ще повоювати.

— Нехай перев’яжуть пораненого, — твердо промовив він.

— А для чого? — картинно здивувався Савка.

— Ти, Дьоготь, війни не бачив, — стомлено відповів Рогожин. — Поранених завжди перев’язувати треба, навіть якщо вони — військовополонені.

— Давайте, я почекаю. Всі розмови — після того. — Павло поворушив зв’язаними кистями, зайвий раз переконався — скрутили на совість.

— Пашо, для чого ти з ними взагалі говориш? Ти хіба не бачиш? — викрикнув Бражник, але зустрівся поглядом із командиром і дозволив обмотати рану чиєюсь бруднуватою спідньою сорочкою, подертою на нерівні смуги.

— Ну? Далі які побажання? — блазнювато поцікавився Рогожин.

— Виведи всіх звідси, хай стоять і дивляться.

— Усіх?

— Мені важливо, щоб мої хлопці на мене дивились і слухали, що я їм скажу. Тобі не зрозуміти, Федю, а для нас усіх це… Ну, словом, вважай це останнім бажанням. Тут я почув, нас усіх однаково стрілятимуть.

— Побачимо, старлею, побачимо. Якісь дивні побажання…

— А чого дивні? Невже твої орли із гвинтівками моїх стриножених бійців бояться?

— Ти мене, старлею, на понт не бери. Щось ти крутиш…

— Нічого не кручу. Або так буде, або мене першого стріляй, — Гармаш не кричав, далі говорив спокійно, дивлячись Рогожину просто в очі. Той помовчав, для чогось примружився, потім махнув рукою:

— Ну, нехай. Може, ми чомусь від вас, радянських солдатів, навчимося. Виводь усіх, Щербатий!