Ходіння по муках
- Автор: Толстой Олексій Миколайович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ходіння по муках». Краткое содержание книги:
Від усього цього був один порятунок — суворість. За час полону Телєгін став мовчазний, тіло його, вкрите бронею мускулів, підсохло, стало різким в рухах, в очах з’явився холодний, упертий блиск, — в хвилину гніву або рішучості вони були страшні.
Сьогодні Телєгін ретельніше, ніж звичайно, повторив виписані звечора німецькі слова і розгорнув пошарпаний томик Шпільгагена. На нари до нього підсів Жуков. Іван Ілліч, не обертаючись, продовжував читати півголосом. Зітхнувши, Жуков промовив:
— Я на суді, Іване Іллічу, хочу сказати, що я божевільний.
Телєгін швидко глянув на нього. Рожеве добродушне обличчя Жукова з широким носом, кучерявою бородою, з м’якими, теплими губами, видними крізь зарості сплутаних вусів, було опущене, винувате; світлі вії часто кліпали.
— Надало мені з дулею проклятою соватись, — сам тепер не збагну, що я довести хотів. Іване Іллічу, я розумію, — винен, звичайно… Вискочив, підвів товаришів… Я так вирішив — удам із себе божевільного… Ви схвалюєте?
— Слухайте, Жуков, — відповів Іван Ілліч, закладаючи пальцем книжку, — кількох чоловік з нас в усякому разі розстріляють… Ви це знаєте?
— Так, розумію.
— Чи не простіше буде не клеїти дурня на суді… Як ви гадаєте?..
— Та воно так, звісно.
— Ніхто з товаришів вас не винуватить. Тільки ціна за приємність набити австріякові морду надто висока.
— Іване Іллічу, а мені самому хіба легко — підвести товаришів під суд! — Жуков закивав патлатою головою. — Хоч би вони, сволочі, мене одного запроторили.
Він довго ще говорив щось подібне, але Телєгін уже не слухав його — читав далі Шпільгагена. Потім устав і, потягнувшись, хруснув мускулами. В цей час з грюкотом відчинились надвірні двері, і ввійшло чотири солдати з примкнутими штиками, стали по обидва боки дверей, брязнули затворами гвинтівок, увійшов фельдфебель, похмурий чоловік з пов’язкою на оці, оглянув барак і глухим, лютим голосом крикнув:
— Штабс-капітан Жуков, підполковник Мельшин, підпоручик Іванов, підпоручик Убейко, прапорщик Телєгін…
Названі підійшли. Фельдфебель уважно оглянув кожного, солдати обступили їх і повели з барака через двір до дощаного будиночка — комендантської. Тут стояв військовий автомобіль, що недавно прибув. Колючі рогатки, що закривали проїзд через дріт на дорогу, були розведені. Коло смугастої будки непорушно стояв вартовий. В автомобілі, відкинувшись на сидінні коло руля, сидів шофер, хлопчина з припухлими очима. Телєгін торкнув ліктем Мельшина, що йшов поруч з ним:
— Керувати машиною вмієте?
— Умію, а що?
— Мовчіть. їх ввели в комендантську. За сосновим столом, прикритим рожевим промокальним папером, сиділо троє недавно прибулих австрійських обер-офіцерів. Один, синювато вибритий, з багровими плямами на товстих щоках, курив сигару. Телєгін помітив, що він не глянув на них, коли вони увійшли, — руки його лежали на столі, пальці засунуті в пальці, товсті й зарослі волоссям, око прищулене від сигарного диму, комір врізався в шию. «Цей уже вирішив», — подумав Телєгін.
Другий, голова суду, був худий старик, з довгим сумним обличчям в рідких і чисто промитих зморшках, з пухнасто-білими вусами. Брова його була піднята моноклем. Він уважно оглянув обвинувачених, перевів велике крізь скло сіре око на Телєгіна, — око було ясне, розумне й лагідне, — вуса у нього здригнулися.
«Зовсім погано», — подумав Іван Ілліч і глянув на третього суддю, перед яким лежали черепахові окуляри і чвертка дрібно списаного паперу. Це був присадкуватий, землисто-жовтий чоловік з цупким волоссям йоржиком, з великими, як вареники, вухами. З усього було видно, що це служака з невдах.
Коли підсудні вишикувались перед. столом, він неквапно надів круглі окуляри, розгладив списаний аркуш сухенькою долонею і несподівано, широко розкривши жовті вставні зуби, почав читати обвинувальний акт.
Обіч стола, насупивши брови, стиснувши рота, сидів потерпілий комендант. Телєгін напружував увагу, щоб вслухатись у слова обвинувачення, але мимоволі думка його гостро і квапливо працювала в іншому напрямі.
«… Коли тіло самогубця було внесене в барак, кілька росіян, скориставшись цим, щоб підбурити своїх товаришів до явної непокори владі, почали вигукувати лайливі й обурливі вислови, загрозливо вимахуючи кулаками. Так, у руках підполковника Мельшина опинився розкритий кишеньковий ніж…»
Через вікно Іван Ілліч бачив, як хлопець-шофер колупав пальцем у носі, потім повернувся боком на сидінні і насунув на обличчя величезний козирок кашкета. До автомобіля підійшли двоє низькорослих солдатів у накинутих на плечі голубих капотах, постояли, подивились: один, присівши, ткнув пальцем у шину. Потім обидва вони обернулись, — у двір в’їжджала кухня, з труби її мирно йшов димок. Кухня повернула до казарм, куди ліниво поплентались і солдати. Шофер не підвів голови, не обернувся, — значить, заснув. Телєгін, кусаючи від нетерплячки губи, знову став прислухатися до скрипучого голосу обвинувача: