У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона
- Автор: Пруст Марсель
- Серия: У пошуках утраченого часу #3
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: «Золоті ворота»
- ISBN: 978-966-2246-12-4
- Переводчик: Анатоль Перепадя
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона». Краткое содержание книги:
У романі «Ґермантська сторона» зображено звичаї вищого світу. Життя світських левів і левиць не таке вже й райдужне, як здається на перший погляд, позаяк представники цього прошарку суспільства постійно носять маски, грають відведені їм ролі навіть тоді, коли це нікому не потрібно. «Ґермантська сторона» — це книга про поезію снобізму, відчуту вразливою душею молодика, який ступив на «потертий коцик» палацу Ґермантів.
— А візьміть Сванна, — зауважив граф д’Аржанкур; він збагнув, нарешті, що хоче сказати дукиня, був вражений слушністю її репліки, але, порившись у пам’яті, знайшов приклад чоловіка, закоханого в жінку, яка йому, д’Аржанкурові, не подобалася.
— Ет, Сванн це зовсім інша річ! — заперечила дукиня. — Звичайно, це теж більш, ніж дивно, бо вона дурепа, але вона не смішна і була гарна з себе.
— Гм, гм! — гмукнула маркіза де Вільпарізіс.
— А ви хіба не вважаєте, що вона була гарна? Ні, вона мала чимало знадливого: прегарні очі, красиве волосся, вбиралася вона, та й нині вбирається, чудово. Нині, хай і так, вона потворна, але колись то була препишна жінка. А проте мене вразило, коли Шарль із нею оженився, це вже ні до чого.
Дукиня не бачила в цій репліці нічого дотепного, але як граф д’Аржанкур засміявся, то вона повторила її — може, тому, що нині вона вже здавалася їй смішною, а може, лише тому, що д’Аржанкур сміявся від душі; повторила і ласкаво глянула на нього, посиливши таким чином чари своєї дотепности ча-ром ніжности.
— Так, — еге ж? цього робити не слід, — провадила вона, — але щось-таки манливе в ній було, я добре розумію, що в неї можна було закохатися, зате Роберова панна — кумедія, та й годі, запевняю вас. Знаю, що мені нагадають про загальник Ож’є: «Пляшка що, аби хміль у голові!» Так ось, Робер, може, й захмелів, але пляшку обрав без смаку! По-перше, подумайте, їй прибандюрилося, щоб я поставила сходи посеред салону. Правда, незле? А ще вона ознаймила мені, що ляже ниць на тих сходах. Зрештою, аби ви послухали, що вона декламувала! Вона у мене прочитала тільки одну сцену, але це щось непомисльне. Називається «Семеро принцес».
— «Семеро принцес»! Ой-ой-ой! Який снобізм! — викрикнув граф д’Аржанкур. — А ні, стривайте, я знаю цю п’єсу. Автор послав її королю, король нічогісінько в ній не зрозумів і попросив мене пояснити.
— Чи це припадком не Сар Пеладана? — спитав історик Фронди, бажаючи показати, який у нього вибагливий смак і що він стежить за культурним життям, але спитав так тихо, що його репліка потонула.
— О, ви знаєте «Семеро принцес»? — спитала дукиня у пана д’Аржанкура. — Мої вітання! Я знаю лише одну з них, усе це відбило мені охоту знайомитися з шістьма іншими. А що як вони скидаються на ту, яку я бачила?
«Що за дуринда! — помислив я; дукиня розсердила мене тим, що була зі мною холодна, і тепер я відчував зловтіху: ага, так ти не розумієш Метерлінка! — І це через неї я щоранку відмірював стільки кілометрів! Ні, даруйте! Вона для мене більше не існує». Ось що я казав собі, казав не те, що думав; я говорив аби говорити, коли нас щось так хвилювало, що, полишений на самого себе, ти рвешся за браком іншого співрозмовника балакати з самим собою, але нещиро, як із чужим.
— У мене нема слів, щоб усе це описати, — вела далі дукиня, — далебі, можна було луснути зо сміху. Сміху справді було багато, навіть забагато; актрисочці це не сподобалося, а Робер, відтоді Робер дихає пеклом на мене. Ну, а я не шкодую: якби все зійшло гладесенько, панна, чого доброго, знов би заявилася до мене, — можу собі уявити, як би раділа Марі-Енар.
Так звано у родині Роберову матір, пані де Марсант, удову по Енару де Сен-Лу, на відміну від її кузини, принцеси Ґермант-Баварської, теж Марі, до імені якої її сестринці, кузени та шваг-ри додавали, аби не сплутати, або ім’я її чоловіка, або друге її ім’я, от і виходило: Марі-Жільбер або Марі-Едвіж.
— Почати з того, що напередодні було щось ніби репетиція, теж, я вам скажу, розривка! — іронічно провадила дукиня Ґер-мантська. — Уявіть собі: вона подавала репліку, навіть чверть репліки, а потім замовкала; мовчання тривало, — без брешеш, — п’ять хвилин.
— Ой-ой-ой! — вигукнув граф д’Аржанкур.
— Я дуже ввічливо дозволила собі зауважити, що це може видатися трохи дивним. А вона відповіла дослівно: «Артисти завжди повинні говорити так, ніби це вони самі щойно створили». Якщо вдуматися, то це геніально!
— А вірші вона, як на мене, читає незле, — сказав хтось із молодиків.