У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона
- Автор: Пруст Марсель
- Серия: У пошуках утраченого часу #3
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: «Золоті ворота»
- ISBN: 978-966-2246-12-4
- Переводчик: Анатоль Перепадя
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона». Краткое содержание книги:
У романі «Ґермантська сторона» зображено звичаї вищого світу. Життя світських левів і левиць не таке вже й райдужне, як здається на перший погляд, позаяк представники цього прошарку суспільства постійно носять маски, грають відведені їм ролі навіть тоді, коли це нікому не потрібно. «Ґермантська сторона» — це книга про поезію снобізму, відчуту вразливою душею молодика, який ступив на «потертий коцик» палацу Ґермантів.
— До чого тут Жільбер і Єрусалим? — виголосив він нарешті. — Не про це йдеться. Але, — додав він уже лагідніше, — я думаю, ви згодитесь, що як одного з наших не приймуть до Жокей-клубу, надто Робера, чий батько десять років старшинував там, то це буде удар для всіх нас. Та й дивно було б, серденько, чекати іншого; вони вражені, для них це як сніг на голову. Я їх не винувачу, ви знаєте, я не расист, я вважаю, що расові забобони віджили, я відчуваю дух часу, але, отуди к бісу, якщо ти зовешся маркізом де Сен-Лу, то який же з тебе, даруйте, дрейфусар!
Дук Ґермантський вимовив «якщо ти зовешся маркізом де Сен-Лу» з патосом. Він добре знав, що «дук Ґермантський» лунає ще гучніше. Та що його самолюбство схильне було радше випинати перевагу титулу «дук Ґермантський» над іншими, то не так, може, правила доброго тону, як закони уяви, поривали дука той титул применшувати. Кожному з нас видається гарнішим те, що ми бачимо на відстані, те, що ми бачимо в інших. Впливу загальних законів перспективи в уяві зазнають на собі і дуки, і прості смертні. Не лише законів уяви, а й законів мови. Тут діяли два закони мови, з яких перший полягає в тім, що однаково висловлюються люди однакового розумового рівня, а не однакового кореня. Отож дук Ґермантський у своїх виразах, навіть як говорив про шляхту, міг збитися на звороти звичайнісіньких обивателів, які сказали б: «Якщо ти зовешся дуком Ґермантським», тимчасом як людина культурна, як-от Сванн чи Леґранден, зроду так би не сказала. Дук може написати роман про вищий світ, як написав би його й крамарчук, — шляхетські грамоти тут не зарадять, — а епітет «аристократичний» може здобути своїм пером плебей. Хто був той міщух, який сказав при дукові Ґермантському: «якщо ти зовешся...», — цього дук, певна річ, не пам’ятав. За іншими мовними законами, вряди-годи, подібно до того, як з’являються і зникають певні хвороби, всякі розмови про які потім ущухають, бозна-звідки виникає, чи то стихійно, чи то чисто випадково, на зразок того, як до Франції з Америки завезено бур’янець, насіння якого, захрясле у ворсі пледа, упало на залізничному насипі, сила-силенна зворотів, і протягом десяти днів їх можна почути від людей, які одне з одним не змовилися. Кілька років тому Блок говорив собі так: «Найчарівніші, найдотепніші, найс-татечніші, найвимогливіші люди вважають, що на світі є тільки одна розумна і приємна людина, без якої їм не обійтися, — це я, Блок», потім ці самі слова я чув з уст інших молодиків, які не були з ним знайомі й лише заступали прізвище Блок своїм прізвищем, а останнього часу так само часто при мені казали: «якщо ти зовешся...».
— Бач, — провадив дук, — там панує такий дух, що нічого дивного в цьому немає.
— Це виглядає надто комічно, — озвалася дукиня, — якщо згадати, як його мати з ранку до вечора тільки й волає, що про неньку Вітчизну.
— До чого тут його матір? Там при ньому така любуся, нечесана дівуля, от вона й забиває йому баки, до речі, однокровниця пана Дрейфуса. Вона заразила Робера своїм духом.
— Може, ви ще не знаєте, ваша високосте, що нині по-новому передають цей стан духу, — промовив архіваріус, який був секретар антиревізіоністського комітету. — Тепер кажуть «ментальність». Це те самісіньке, але ніхто не знає, що воно означає. Це щось найновіше, так би мовити, «останній крик». — Він уже давно, зачувши прізвище Блок, стурбовано дослухувався до того, як Блок розпитував маркіза де Норпуа, що викликало зовсім іншого роду, але таку саму сильну стурбованість у маркізи. Вона трепетала перед архіваріусом, удаючи з себе антидрейфусарку, і зараз їй було лячно: а що як він догадається, що вона впустила до дому жида, так чи інакше пов’язаного з «синдикатом», і дасть їй гарту? '
— А, «ментальність»! Я запишу це слівце і принагідно вживатиму, — сказав дук. (То не була стилістична фігура: дук мав записника, куди заносив різні «сентенції» і перед проханими обідами переглядав його.) «Ментальність» — це мені до вподоби. Іноді хтось пустить нове слівце, але воно так і не приживеться. Недавно я прочитав про одного письменника, що він «конгеніальний». Розумному натяку досить. Цього слова більше мені ніде не трапилося.
— «Ментальність» поширеніше більше, ніж «конгеніальний», — втрутився історик Фронди, аби брати участь у розмові. — Я член однієї з комісій у міністерстві освіти, і там я не раз чув його, у моєму клубі, клубі Вольней, і навіть на обіді в Еміля Олів’є.
— Я не маю чести належати до міністерства освіти, — сказав дук з удаваною покорою, але водночас із такою безмежною самозакоханістю, що на устах його заграла мимовільна усмішка, а очі заіскрилися такою насмішкуватою радістю, що бідолашний історик спаленів, — я не маю чести належати до міністерства освіти, — приказував дук, заслухуючися самим собою, — так само не маю чести бути членом клубу Вольней, я член лише двох клубів — Союау і Жокея. .А ви, ласкавий пане, не член Жокей-клубу? — спитав він історика, і той, відчувши, що в цих словах криється якийсь незрозумілий йому виклик, ще більше спаленів і затремтів усім тілом. — Я навіть не обідаю в Еміля Олів’є і, признаюся, не знав слова «ментальність». Я переконаний, Ар-жанкуре, що ви його теж уперше чуєте... Знаєте, чому не можна довести, що Дрейфус запроданець? А певне тому, що він коханець дружини військового міністра. Так подейкують.