У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона
- Автор: Пруст Марсель
- Серия: У пошуках утраченого часу #3
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: «Золоті ворота»
- ISBN: 978-966-2246-12-4
- Переводчик: Анатоль Перепадя
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона». Краткое содержание книги:
У романі «Ґермантська сторона» зображено звичаї вищого світу. Життя світських левів і левиць не таке вже й райдужне, як здається на перший погляд, позаяк представники цього прошарку суспільства постійно носять маски, грають відведені їм ролі навіть тоді, коли це нікому не потрібно. «Ґермантська сторона» — це книга про поезію снобізму, відчуту вразливою душею молодика, який ступив на «потертий коцик» палацу Ґермантів.
Кілька разів маркіз де Норпуа обізвав своїх колег мамутами. Окрім усього іншого, кожен член якогось клубу чи академії любить приписувати своїм колегам щось таке, що не має з ним нічого спільного, а потім заявляти: «Ох, аби ж то це залежало тільки від мене!», ба більше: зводити на очі, як важко дістається йому це звання і яке ж то воно почесне.
— От що я думаю, — доказав маркіз, — для добра всієї вашої сім’ї я волію, щоб вашого батька з тріумфом було обрано років десь за десять-п’ятнадцять.
Мені здавалося, ніби ці слова продиктовані заздрістю або цілковитою байдужістю до батька, але перебіг дальших подій показав, що я помилявся.
— Ви не заміряєтеся побалакати в Інституті про ціни на хліб у добу Фронди? — спитав несміливо у маркіза де Норпуа історик. — Ви б мали там великий успіх (що означало якнайширшу рекламу), — додав він, боязко і воднораз розчулено всміхаючись до посла; усмішка звела його повіки, і нараз стало видно, що очі в нього великі, як небо. Мені здалося, ніби я бачив уже цей погляд, хоча познайомився з істориком лише сьогодні. Аж це згадалося: достоту такий самий погляд у бразильського лікаря, який лікував мене від ядухи, заробленої тим, що я по-дурному вдихав рослинні екстракти. Щоб він був до мене уважніший, я сказав, що знайомий із професором Котгаром, а він, ніби дбаючи про коттарівський інтерес, гукнув: «Якщо ви розповісте йому про мій спосіб лікування, це дасть йому матеріял для сенсаційної доповіді в Академії медичних наук!» Наполягати він не смів, він тільки втупився в мене тим самим боязко-запитальним, зацікавленим, благальним поглядом, яким зараз мене захопив історик. Певна річ, ці двоє людей були незнайомі між собою, мало схожі, але як у явищах психологічних, так і в явищах фізичних, спостерігається щось спільне. За рівних інших умов один і той самий погляд освітлює зсередини різні людські особні, як одне й те саме вранішнє небо освітлює місця на земній поверхні, розташовані далеко одне від одного і небачені. Я не чув, що відповів амбаса-дор, бо всі гості підступили з галасом до маркізи де Вільпарізіс, аби подивитись, як вона малює.
— Знаєте, про що ми балакали, Базене? — спитала дукиня в чоловіка.
— Здається, здогадуюся, — відповів дук. — Овва, великої актриси з неї не вийде.
— Де там! — підхопила дукиня Ґермантська і звернулася до графа д’Аржанкура: — Ви не можете собі уявити нічого кумеднішого.
— Я б сказав, чудосійнішого, — вставив дук Ґермантський, химерний словник якого давав привід світовцям говорити, що він не дурний, а літераторам вважати, що він дурень запліше-ний.
— Не розумію, — вела далі дукиня, — як Робер міг у неї закохатися. О, я добре знаю, що в кожного свій смак, — урвала вона себе з гожою гримаскою філософа і розчарованого романтика. — Я знаю, що хто завгодно може покохати кого завгодно. І власне, — додала вона, бо хоча ще кпила собі з нового письменства, це письменство чи то спопуляризоване газетами, чи то під впливом розмов таки в неї просочилося, — це і є найпрекрас-ніше в коханні, бо це, власне, і чинить його «таємничим».
— Таємничим? Сказати по щирості, мені це невтямки, — признався граф д’Аржанкур.
— Авжеж, у коханні все таке таємниче, — провадила дукиня з лагідною усмішкою світської жінки, але водночас із непохитною переконаністю вагнеріанки, яка доводить клубменові, що «Валькірія» — це не просто галас. — Зрештою нам знати так і не дано, чому хтось кохає когось, — ми думаємо, за те, а воно, може, за щось зовсім інше, — сама себе заплутуючи, з усмішкою додала вона. — Зрештою так нічогісінько ми й не розуміємо, — закінчила вона, і на личку її з’явилася скептична і знуджена міна. — Коротко, знаєте що? «Найрозумніше» не сперечатися про смак у коханні.
Але запровадивши для себе цей принцип, вона як стій зламала його й засудила вибір Сен-Лу.
— Ви як собі знаєте, а я вражена ось чим: хіба можна захопитися смішною жінкою?
Почувши, що ми теревенимо про Робера, і здогадавшись, що Сен-Лу в Парижі, Блок нацвенькав на нього таких нісенітниць, що всіх обурив. Він лютував усе дужче й дужче, відчувалося, що для того, щоб зігнати свою злість, він не відступить ні перед чим. Маючи себе за людину високоморальну, він вважав, що тих, хто одвідує Булі (спортивний клуб, який здавався йому блискучим), треба послати на галери, і кожен удар, якого він міг завдати їм, цілком виправданий. Одного разу він добалакався до того, що збирається позиватися зі своїм другом з Булі. На процесі мав намір лжесвідчити, але так, щоб оскаржений не міг спростувати його показання. У такий спосіб Блок сподівався (але зрештою наміру свого не реалізував) затюкати свого друга, допекти йому до живих печінок. І що в тім лихого, якщо той, кого він збирався покарати, думає тільки про «шик», якщо він член Булі, якщо у двобої з такими людцями всяка бронь дозволена, надто людині такій святій, як Блок?