У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона
- Автор: Пруст Марсель
- Серия: У пошуках утраченого часу #3
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: «Золоті ворота»
- ISBN: 978-966-2246-12-4
- Переводчик: Анатоль Перепадя
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона». Краткое содержание книги:
У романі «Ґермантська сторона» зображено звичаї вищого світу. Життя світських левів і левиць не таке вже й райдужне, як здається на перший погляд, позаяк представники цього прошарку суспільства постійно носять маски, грають відведені їм ролі навіть тоді, коли це нікому не потрібно. «Ґермантська сторона» — це книга про поезію снобізму, відчуту вразливою душею молодика, який ступив на «потертий коцик» палацу Ґермантів.
— А я думав — дружини прем’єр-міністра, — сказав граф д’Аржанкур.
— Як ви мені увірилися всі з цим Дрейфусом! — гукнула ду-киня Ґермантська, якій завжди хотілося показати товариству, що вона жінка самостійна. — Я не можу дивитися на його справу очима жидів з тієї простої причини, що з ними не воджуся і маю надію й надалі залишатися в блаженному невіданні. Але, з другого боку, мені мерзить, що Марі-Енар і Віктюрньєн накидають нам безліч усяких там Дюран чи Дюбуа, яких ми, якби не вони, знати б не знали, накидають лише тому, що ці Дюран чи Дюбуа, аби підкреслити свою лояльність, нічого не купують у жидівських крамницях і ходять під парасольками з написом «Бий жидів». Позавчора я була в Марі-Енар. Раніше в неї було дуже гарно. Тепер вона запрошує до себе всіх, кого ми змалку цуралися, запрошує лише тим, що вони проти Дрейфуса, і навіть тих, про кого досі ми й гадки не мали, хто вони такі.
— Ні, дружини військового міністра. Принаймні так шушу-каються в альковах, — провадив дук, який любив ввертати словечка, які, на його думку, ходили за старого режиму. — У кожному разі я, як відомо, не згоден з Жільбером. Я не феодал, як він; я б прогулювався з мурином, якби чорний був моїм приятелем; я не дослухаюся, що сказав той, що сказав тамтой, — мені потрібні їхні думки, як торішній сніг, але все-таки, погодьтеся, якщо ти зовешся Сен-Лу, то не тішся тим, що йдеш супроти всього світу, адже світ розумніший за Вольтера і навіть за мого сестринця. А головне, не берися за те, що я називаю акробатикою чутливости, за тиждень до виборів у члени клубу! Це вже через край! Ні, це, мабуть, його хвойда баки йому забила. Втокмачила йому в голову, що він має бути з усією «інтелігенцією». Пошитися в інтелігенти — ось що сплять і бачать ці панове. Зрештою це дало привід для каламбурів, дотепних, але дуже злосливих.
І дук стиха розповів дукині та графові д’Аржанкуру про Mater Semita — про це вже знав увесь Жокей-клуб, бо з усього летючого насіння жарт має найміцніші крила, завдяки яким засівається якнайдалі від місця свого походження.
— Ми могли б попросити пояснень у цього добродія, — сказав дук, показуючи на історика, — він, здається, ерудит. Але ліпше про це взагалі не говорити, тим паче що все це брехні. Я не такий амбітний, як моя кузина Мірпуа, яка походить із роду Левієвого, сущого ще перед Різдвом Христовим, я беруся довести, що в нашому коліні ніколи не було ані краплини жидівської крови. А проте не слід гусей дражнити: цілком можливо, що високорозумні роздебендювання пана мого сестринця переполошать наше болото. Тим паче що Фезенсак хворий, усім рядитиме Дюра, а ви знаєте, який він упиряка і як любить очі замилювати, — додав дук, який не розумів значення деяких висловів і плутав «очі замилювати» і «бляхманом очі заносити».
— У кожному разі, якщо навіть цей Дрейфус і невинний, то доводить він свою безневинність невдало, — втрутилася дуки-ня. — Які ідіотичні, пишномовні листи пише він зі свого острова! Не знаю, хто з них вартніший, Естергазі чи він, але в Естергазі принаймні трапляються сміливі порівняння, яскраві образи. Очевидно, це не подобається прихильникам Дрейфусовим. Як, мабуть, вони досадують, що не можуть підмінити безневинного!
Усі зайшлися реготом.
— Метка на язик Оріана, га? — спитав, світячи очима, дук у маркізи де Вільпарізіс.
— Авжеж, дуже смішно.
Дукові цього було мало.
— А по-моєму, не смішно, точніше сказати, мені байдужісінько, смішно це чи не смішно. Для мене не існує дотепности.
Граф д’Аржанкур заперечив.
— Не вірте жодному його слову, — шепнула дукиня.
— Мабуть, це тому, що коли я був членом палати депутатів, там виголошувалися пишні, але пустословні речі. Я навчився там насамперед цінувати логіку. Мабуть, через те мене й не переобрано. До дотепів я байдужий.
— Базене, голубе, не вдавайте з себе Жозефа Прюдома, ви добре знаєте, що ніхто так не цінує дотепности, як ви.