Невідоме Розстріляне Відродження
- Автор: Коломієць Павло, Дика Марійка
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7531-4
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
З кімнати несло потом, гарячим, нечистим, аж важким повітрям і чимось кислим.
Герасим показав на неї рукою.
– Варка… Ги-ги… – він спіймав мене за руку з наміром потягти в хату. Він був дужий і рука його була тверда, наче точена з кизилю, але він був п’яний.
Мені неважко було вирвати руку. Тоді він став осторонь, щоб не затуляти собою дверей і показав рукою на Варку так, наче з балкону показував краєвид.
– Пустіть мене в мою кімнату, – сказав я йому твердо і, подумавши, додав: – Пустіть, або я іду зараз по міліцію… Я маю деякі факти… за які вас по голівці не погладять…
І раптом Герасим потверезішав, він наче здригнувся й, ніби одсапуючись після фізичних зусиль, промовив:
– Ідіть… а фактів нікоторих… Я тільки шутку хотів пустити для сміху… – Він пропустив мене, обережно притулившись до стінки, наче боявся, що я торкнуся його живота.
Через хвилину він, дико ревучи, співав.
Закривши двері своєї кімнати, я почув, що спів чувся не через дерев’яну стінку. Крізь неї чувся стогін… Той самий стогін, що був і вночі. П’яний спів Герасима було чути крізь двері, що виходили надвір. Здивований, я вибіг із хати.
Та кімната, де живуть вони – переділена стіною. Там дві кімнати. В одній із них щось єсть…
Надворі, за кілька кроків від порога, мене зупинила рука Герасима. Тепер він був одягнений як слід.
– Моя баба спить, Любина… і ви лягайте спати собі… слиште.
Од нього несло, як од розкупореної пляшки, але я бачив – він силкувався володіти собою.
– Пустіть… – сказав я.
– Ідіть спати, – сказав він мені.
Я знову налякав міліцією. Його рука пустила мене, як залізні лещата.
Вийшовши на вулицю, я швидко пішов просто до Любини.
У тіні за деревами нікого не було видко, але я знав, де вона. Любина лежала на траві, наче дівча, й плакала. Голова її була на колінах Хоми.
Вони злякалися мене. Вона стулила плечі, і все тіло її наче чекало, що ось-ось хтось вдарить по ньому нагаєм.
Але Хома ворухнувся. Враз він дико захрипів і підвівся. Я бачив, як метнувся його порожній рукав того, що він розмахнувся здоровою рукою. В цій руці був камінь.
Я одскочив убік.
– Це не Герасим… Чорт… Чужий.
Любина встала, очи її блищали, як чорні краплі. Хома притулив її до себе. Я чув, як колотилося йому серце. Він, плутаючись, неслухняними словами розказував мені, що думав, ніби я – Герасим. Хома хотів розсадити голову Герасимові цією штукою. Ще одна секунда й він пустив би камінь мені на череп, бо він думав, що за Любиною прийшов Герасим. Тепер він навіть пізнає мене і дуже радий, що череп цілий.
Хома хоче забрати Любину – й завтра вона вже не Герасимова.
А зараз у нього ця штука, бо вічно той гад, після Варки і всякої сволочі, шукає Любину, а Хому одгонить, як голодну собаку. І слухається Хома і йде, як слухняний пес, бо у Герасима як-не-як – дві руки, а в Хоми – ось що. Він мотнув порожнім рукавом сорочки й ковтнув біль. Чогось було шкода цього гіганта з дитячою душею. Він мені подобався. Я взяв те, що він держав у руці. Це був важкий, фунтів у сім-десять, гострий шматок якоїсь породи, вроді залізної руди.
– На, дура, на – монатки… Провалювай, хі-хі… і не появляйся. Чортові собаки.
Герасим цинічно сміється, і цей сміх котиться в пітьмі, як важкі свинцеві кульки.
Мені хочеться встати, повалити його, звернути йому шию як волові і бити прямо по морді.
Він стоїть кілька хвилин, аж поки щезають на вулиці лайливі слова ображеної Варки. Потім на вулицю іде й він. Він точиться, балакає з собою. Його хода і він сам нагадують орангутанга.
Хтось легко сіпає мене за сорочку. Розплющивши очи, я побачив Любину. Це вона будила мене на роботу.
– Вставайте… Вставайте… Герасима ще не було з ночі.
Вона говорить це з радістю в очах. Але через хвилину – очи її так само чорні і ховають все наче завіса. Ці слова, незнайомий мені вогник в очах, і те, що вона будить мене – примушують чекати чогось од Любини.
Через хвилину – я у сінях.
Надворі був Хома. Він радий, але в кишені в нього грудка руди. На вусах, бороді такого ж кольору, як і ця порода, – проста одверта посмішка.
Герасима не буде днів зо три; тепер він п’є. А тим часом він забирає все Любинине й тікає з нею. Любина буде його жінкою. І знову – щаслива посмішка на все лице.