Невідоме Розстріляне Відродження
- Автор: Коломієць Павло, Дика Марійка
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7531-4
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
Так посміхаються люди, що не ховають своїх переживань.
Герасимові вона була за жінку не по закону, бо жінка в нього єсть…
– Єсть?! – здивувався я. – Значить, Любина не жінка? Варка?..
Любина потягнула мене за рукав.
– Ні, не Варка… – говорить вона мені, й губи її тремтять… – Ви кинули б кватирю і Герасим би замучив мене. Ви гляньте… – тут вона не в силі сказати й слова. Мовчки, швидко розстібнула ґудзики на блузці й показала плече, вкрите синяками.
Ураз вона заплакала. Хома підійшов, хотів узяти за руку, але лише махнув жменею.
– Брось ти… от охота… Ну брось, Люб… Чудачка: сміяця тепер, а вона – сльози… Ех ти…
– Гляньте, дивіться, – сказала вона ще раз і закотила рукав на одній руці. Вся рука була в синяках.
– Так все тіло… Що ж це – пустяки?..
Любина повела мене в свою кімнату. Я не помилився: там були двері в другу кімнату. Вона одчинила їх. Я нічого не бачив, але вже відчував, що там щось страшне.
Було зовсім темно. Несло прілою соломою, кислим немитим тілом, брудною, ніколи не митою одежею.
У кутку щось сиділо на соломі й стогнало. Я ще не міг нічого побачити. Що це? В кімнаті, схожій на порожній ящик, не було вікна. Любина широко одкрила двері. Сніп слабкого світла впав на куток, але його було досить, щоб побачити все.
Я зупинився й захолов. Я хотів тікати, але хвилину не міг ні сказати слова, ні рухатись. Там на соломі сиділа людина, жінка, схожа на великого павука…
Це був один із тих феноменів, про яких я чув, але яких ніколи не бачив.
Голова цієї жінки була завбільшки з велику картоплину, довгобраза з поколупаним жовтим обличчям, як у горбатих. Вона вся важила, мабуть, не більше як двадцять фунтів, і все тіло, од шиї до ніг, не переважало однієї чвертки аршина.
Сиділа вона нерухомо, трохи звісивши набік голову – вона наче не могла вдержати її рівно – й дивилася вниз.
І більш усього мене здивували руки. Вони за розміром мали нормальні долоні й пальці, тільки одна, ліва, була в крові. І ця нормальність їх до гидкого не в’язалася з розміром павукового тіла. Від пліч же тяглися не руки, а якісь кістки, обтягнуті в шкіру прутики. Вони були довгі, як у павука-косарика. Такі ж непотрібно довгі були й ноги. Держала вона їх, як луговий коник.
Павук глянув на мене й простягнув руку, щоб я щось дав. На обличчі був вираз абсолютної безнадійності. Другу закривавлену руку жінка держала на коліні.
Я щось хотів спитати, але Любина швидко потягла мене геть.
– Це його жінка… У нього документи на неї… Вінчані у церкві…
Любина була бліда й розповідала коротко. Він возив її на базар і збирав багато грошей. Гроші пропиває. Мотьці – так звали каліку – давали багато. Ніхто не пропустить, коли не злякається. Любина ж племінниця йому… Але це не вдержало Герасима. Одного разу він зборов її і потім жив з нею весь час.
– Ця Мотька балакати не може, ходити не може. Він запре її з очей, дасть води, сухариків, хліба житнього, а вона й стогне.
– Але вона думає? Думати вона може? – спитав я.
– Думати?.. Не знаю… Мабуть, вона думає, – скінчила про Герасимову жінку Любина.
Хома дивився в землю. Враз він сказав:
– Звєр Герасим… Несовісно він живе з цієї калічки. Кров! Ви думаєте, чого кров? Шкіра на руці заростає, а він обмотає полотном, воно присохне; тоді він і оддере, оддере, бо з кров’ю страшніше…
Кімната бородатого Чижика
І
За Бессарабкою, біля кам’яного муру, жовтого, старого, збудованого з дрібних цеглин; біля маленької кривобокої хатки одноногого Мелентія єсть будинок Лідії Вікторівни з дверима на вулицю з одного боку і в садок – із другого. Біля залізних воріт фіртку одірвано невідомо коли, і вона стоїть під капітальною стіною сусіднього, двоповерхового будинку лікаря Шварца, ніби одсуваючись од великої купи грудок битої цегли недорозібраного фундаменту. На місці грудок був також двоповерховий будинок, але вже не Лідії Вікторівни, а Інни Ричардівни, дочки її, що колись була вийшла заміж за художника Данила Васильовича Шидловського. Цей, невідомий широким колам, художник умер, лишивши жінці двоповерховий будинок і дитину – хлопчика.
– Ми зробимо так, – сказала тоді Інна Ричардівна. – Його ми назвемо Тарасом, а коли буде дівчина, то її назвемо Лідою… хай її ім’я буде жити в твою честь… Ти в нас найбільша, найцінніша і ми з Даньою знаємо, що значить ти… що значить мати.
По цих словах Інна Ричардівна заплакала і притулилася до матері; заплакала й Лідія Вікторівна і трохи неясно, але так, що зрозуміли й Інна Ричардівна і Данило Васильович, обіцяла одписати на Тарасика другий будинок і садок, а коли вмиратиме і коли до того часу Бог подарує дівчину, то вже на її ім’я і на Інночку одпише вона всі чотири сотні і п’ятдесят десятин землі з сінокосом, лісом і ліщиною, що в Канівському повіті.