"Веста" не знає пощади

7

Неділя. День видався чудовий, сонячний — такі дні бувають у Польщі на початку осені. Тим важче сержантові Недєльському було в цей день чергувати.

— Бачиш, інші люди як люди, — дорікала мати, коли він, затягуючи пояс, виходив з дому, — підуть у неділю кудись до парку, погуляють, увечері — в театр… А в тебе навіть свята немає. Навіщо це все?

Сержант удав, ніби не чує, і мовчки поцілував її в щоку. Чи зрозуміє колись мати, що ця важка, зв’язана з усякими незручностями і небезпеками робота дає йому справжнє щастя? Нічого не вдієш, тут вони не могли знайти спільної мови. Ці близькі люди жили в двох зовсім різних світах. Усе те, що для молодого Недєльського було важливе і дороге, сивоволоса жінка сприймала як набір пустих лозунгів. А скільки разів йому доводилося терпіти, коли зустрічав своїх співстудентів і ті з в’їдливим співчуттям запитували, чи правда, що він чи то дільничний міліціонер, чи керує вуличним рухом?

Недєльський зціплював зуби, але в нього ні на хвилину не виникала думка скинути цей мундир.

Неділя була спокійна, не сталося нічого такого, що вимагало б втручання чергового міліції. Тільки після обіду близько четвертої години безнадійну нудьгу порушив телефонний дзвінок. Черговий біля камер арештованих повідомляв, що один з в’язнів, які перебувають під слідством, раптом захворів.

— Напевно, симулює, — буркнув Недєльський. — Я зараз приїду.

У довгому коридорі зустрів чергового.

— Чорт його знає, що з ним таке. Стогне, кричить, каже, ніби щось тисне в грудях… А то репетує, що темніє в очах і він нічого не бачить. Може симулює, — пояснював черговий, ідучи поряд з Недєльським.

— Побачимо, — стримано відповів сержант.

Камера була освітлена електричною лампочкою. Тут сиділо шість чоловіків. Недєльському не треба було запитувати, де хворий — той лежав на нарах, всі ж інші зібралися навколо, голосно обговорюючи незвичайний випадок. Сержант підійшов до нар. Арештовані розступилися.

— Чого прикидаєшся? Вставай! — гостро почав Недєльський, але одразу ж обірвав: це був “їхній” в’язень — Владислав Стонка. Блукаючий погляд, вкритий потом лоб, скривлені від болю уста, конвульсивні рухи, якими він рвав одяг на грудях, і сповнене жаху, майже звіряче скигління не лишали сумнівів, що ця людина справді серйозно хвора.

— Хай йому чорт! — вилаявся наляканий черговий. — Ще п’ятнадцять хвилин тому з ним не було так погано!

— Негайно викличте лікаря! — сказав Недєльський. Черговий кинувся до телефону, а сержант почав розстібати в’язневі сорочку. Він нахилився над Стонкою, і в обличчя вдарило гаряче повітря з легким, але виразним запахом гіркого мигдалю. Страшна підозра вразила Недєльського. Ще ближче нахилився до Стонки. Помилки не було — з рота хворого пахло гірким мигдалем!

— Хворий що-небудь їв перед приступом? — спитав він інших в’язнів, відчуваючи, як по спині побігли мурашки.

— А он там лежить, — показали на стілець, де стояла порожня коробка з недоїденим тістечком.