"Веста" не знає пощади
- Автор: Козакевич Микола
- Год: 1962
- Язык: украинский
- Год: “Молодь”
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «"Веста" не знає пощади». Краткое содержание книги:
Добре замаскована банда старається вивезти за кордон якнайбільше коштовностей.
Таємничий жорстокий ворог нещадно розправляється з усіма, хто може навести на слід злочинців. Молоді працівники міліції, яким доводиться стикатися з багатьма несподіванками, натрапляють на цей слід, долаючи перешкоди, розплутують його і викривають банду.
Недєльський узяв тістечко і, обережно розламавши його, понюхав. Той самий зловісний запах гіркого мигдалю. Сержант навіть не оглянувся, коли позаду відчинилися двері і в камеру ввійшов черговий, а за ним — низький чоловік з чемоданчиком у руці.
— Доктор Калюжний, — коротко відрекомендувався той. — Хто тут захворів?
На другий день Калюжний прийняв капітана Завірюху. Лікар, як завжди, був причепливий і владний. Капітан, однак, удав, що не помічає цього. Подякувавши за швидке і дійове втручання, почав розпитувати про подробиці.
— Причиною захворювання був ціанистий калій, — пояснив Калюжний.
— Доза смертельна?
— В тістечку було близько двох грамів ціанистого калію, а щоб загинула доросла людина, досить 0,18 грама цієї отрути.
— Як хворий почуває себе?
— Йому краще, але кілька днів ще доведеться побути в госпіталі.
— Інакше кажучи, я не можу з ним зустрітися?
— Ні в якому разі, — наїжився Калюжний. — Коли людина з-під арешту потрапляє до мене, вона вже не в’язень, а просто хворий. Не раніше як через два—три дні… — і лікар підвівся, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.
Та доктор Калюжний помилився. Капітан того ж дня розмовляв з Владиславом Стонкою, причому на бажання самого хворого. Злочинець добивався цього так завзято, влаштовував такі скандали, що лікар, вичерпавши всі засоби впливу, викликав капітана.
— Ідіть уже до того божевільного, бо він зруйнує мені госпіталь! — сказав він капітанові.
Владислав Стонка зустрів капітана з явною полегкістю і, хоч був ще дуже слабий, намагався підвестися на ліжку.
— Лежи, лежи спокійно, — мовив капітан.
— Пане комісар, коли б не ви… Коли б не ви, — почав Стонка, — то я б уже здох, як собака…
— Як це, коли б не я? — здивувався Завірюха і подумав, що хворий, певно, в гарячці переплутав його з сержантом Недєльським. — Мене ж тут не було, коли ти отруївся.
Стонка похитав головою:
— Я знаю, що кажу, пане капітан. Я все знаю. Мені весь час не виходило з голови те, що ви сказали про того, якого вбили у Кракові, щоб не видав…
— Про Фльорека?
— Ага, про нього. Я вкусив тістечко, відчув дивний смак і відразу згадав того Фльорека. А інакше я зжер би все тістечко, пане капітан…
Стонка аж розплакався з жалю до самого себе. Господарі повелися з ним як з твариною. Нарешті заспокоївшись, злочинець подивився червоними від сліз очима на капітана і рішуче мовив:
— Тепер скажу все, пане комісар, як на сповіді. Гнитиму в кутузці, але й їм не дам утекти з Польщі! А вони вже готуються, готуються, негідники. Ну, я їм підготую, пане комісар. Питайте, про що хочете, все скажу!
Завірюха дістав з портфеля записну книжку і засвітив невеличку лампу на нічному столику.
— Хвилиночку, я закладу новий аркуш, — сказала пані Ірена і непомітно глянула на годинник. Уже п’ята година, а цій диктовці не видно кінця! Завірюха поспішив заспокоїти її, що залишилося небагато.
— Я готова, — сказала секретарка.
— “Одержати пістолет я мав у ювелірному магазині Мирослава Згожельського. Мені треба було пред’явити умовний знак — янтарний мундштук і сказати усний пароль: “Країна, в якій говорять “Guten Tag”. Так я й зробив, після чого одержав від Мирослава Згожельського пістолет “Веста”, калібр 7,65, з якого мав убити капітана Романа Завірюху…”
Монотонне стукотіння друкарської машинки раптом затихло.
— Чому ви не пишете? — здивувався Завірюха.
Секретарка з жахом глянула на нього.
— Що вас непокоїть? Як бачите, цього наміру не виконано, — усміхнувся капітан і почав диктувати далі:
— “Таке завдання мені дав Ян Галка, який пообіцяв за це винагороду — двадцять тисяч злотих і десять годинників марки “Лонжін”.
— Який жах! — Секретарка знову перестала друкувати.
— Чому? Цілком ділова умова, і ціна непогана. Я б сам за себе стільки не дав, — жартував Завірюха.
— “Крім того, Галка обіцяв, що коли я успішно виконаю це завдання, то зможу заробити ще більше, беручи участь в останньому “ділі”, яке банда має намір розпочати в Кракові. Воно стосується якогось початкуючого спекулянта. Галка називав його “Оленем”. Той хоче придбати оптом велику партію годинників. Годинники будуть доставлені йому в готель, спекулянт заплатить за них велику суму готівкою (Галка говорив про п’ятсот тисяч злотих), а потім у нього одразу ж відберуть усі годинники. Як саме відберуть — не знаю. Галка мені казав тільки, що я маю стояти на варті, і за це обіцяв двадцять тисяч злотих. Згадував також, що він і його спільник уже деякий час обробляють цього “Оленя”, от-от має бути операція. Що вони думають робити, коли пограбують “Оленя”, які в них дальші плани — цього не знаю. Галка ніколи більше нічого не казав мені про банду. Не знаю я й того, чому операція має бути в Кракові, хоч “Олень” буцімто живе у Варшаві”.