Двоє під однією парасолькою

До речі, чому він — Тіль? У смислі — Уленшпігель? На погляд Дана, нічого спільного: гумору ні на гріш, войовничості ніякої. Правду він шукати не любить, вважає, що вона, правда його люб’язна, сама з’явиться, коли її час настане. Та й яка Тілю правда потрібна? Тиха, рівненька, щоб не тривожила, не хвилювала, не виводила його із стійкої рівноваги.

Ходить чутка, що Тіль — то прізвище. Мовляв, він француз, голландець чи італієць, чиї пращури прибули в Росію у скрипучому возі Мельпомени, а потім якось відстали від нього, осіли на російській ниві, натуралізувалися. Давним-давно, кажуть, це сталося. За царя Гороха.

Але оскільки Тіль — прізвище, то що за ім’я-по батькові він носить? Цього Дан теж не відав. Завжди Тіль був тільки Тілем і ніким більше, і всі в цирку — від малого до великого, від позаштатного уніформіста до народного артиста — називали його саме так і лише на “ти”. І він усіх на “ти” величав. Від народного артиста до позаштатного уніформіста.

Тепер він сидів у манежі біля бар’єра на складаному рибальському стільчику, який завжди носив з собою у портфелі (о, портфель Тіля! Йому треба співати особливі саги — його старожитності і місткості, де з незапам’ятних часів уміщувалися сценарії впереміш з термосом і бутербродами, складаний стілець і складана парасолька, антикварні книги і повний манікюрний набір, якому заздрило не одне покоління циркових талантів), сидів він спокійнісінько, витягши худі ніжки, і штани його були ідеалом прасування, а чорні напівчеревики сяяли дзеркальною ясністю, незважаючи на дощ і болото. Втім, ясність ця дивувала найменше: Тіль носив калоші — це в другій половині двадцятого століття! — і вони найакуратнішим чином примостилися біля алюмінієвої ніжки стільчика.

— До речі, Данчику, — сказав Тіль, виймаючи з нагрудної кишені пилочку для нігтів і проводячи нею по відполірованому нігтику на мізинці: щось там його не влаштовувало, якусь шерехатість виявило його прискіпливе око: — Тобі якась шантретка дзвонила.

Дан зліз з моноцикла, сів на бар’єр, масажував зап’ястя, слухав Тіля напіввуха.

— З чого ти взяв, що шантретка? І чому шантретка, а не шатенка?

— Любий Данчику, відповідаю в міру надходження запитань. Відповідь перша: за голосом, голос у неї шантретистий. Відповідь друга: так куртуазніше.

— А в білявок, виходить, голос білявіший?

— Точно так, Данчику, ти піймав саму суть. А в брюнеток, дозволю собі доповнити, брюнетистий голосок, Данчику, і це жахливо, жахливо, повір старому Тілю.

— Не любиш брюнеток, Тілю?

— Боюсь, Данчику. Вони всі — вампіреси. Накинуться, закусають, з’їдять без солі.

— І калоші?

— Калоші не стануть, Данчику, вони скриплять неприємно. У мене від цього скрипіння мурашки по тілу.

— Якщо мурашки, треба в лазню, — невдало поглузував Дан. Втім, тепер йому було байдуже, як глузувати: руки поболювали — чи то старий перелом на непогоду давався взнаки, чи то крепатуру заробив, м’яз потягнув. — Так що то за шантретка, з’ясував, Тілю? Ти ж не міг не з’ясувати, ти ж допитливий.