Темнолесникове прокляття
- Автор: Стюарт Пол, Рідел Кріс
- Серия: The Edge Chronicles: The Quint Trilogy #1
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга - Богдан
- ISBN: 966-692-568-0
- Переводчик: Анатолій Саган
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Темнолесникове прокляття». Краткое содержание книги:
Лініус отерп.
— Ти хочеш сказати?…
— Та навіть у ці останні хвилини вона не забувала про вас, професоре, — стиха мовив Квінт.
— Не… не забувала? — перепитав Лініус хрипким від хвилювання голосом.
— «О, тату, який жаль, що ти зараз не зі мною!» — то були її останні слова, професоре. — І бачачи, як Лініус затрусився з жаху, Квінт додав. — «Але в тебе ніколи не знаходилося часу для єдиної своєї доньки…» — Він помовчав. — Від того всього краялося серце, повірте мені, професоре, таке горе, така чорна біда…
— Годі, Квінте! — заблагав Лініус. Він відвернувся і заплющив очі. — Несила більше слухати.
— Але їй хотілося, щоб ви знали її останні слова, — напосідав Квінт. Він ступив крок уперед. У світлі свічок блиснув, лижучи повітря, його язик. — Ще й тепер я чую її голос… «Він покинув мене! Він стидався мене!..»
Лініус затулив долонями вуха.
— Годі! — простогнав він.
Та Квінт і гадки не мав спинятись.
— «Тату!» — кричала вона. — «ТАТУ!»
— Ні слова більше, благаю тебе! — закричав Лініус. — Зглянься наді мною…
— Ба ні, це ще не все, — урвав Квінт, крешучи з очей блискавиці. — Йдеться про останні її слова, коли душа вже відлітала з тіла.
Професора пройняло морозом.
— Ос… останні слова? — перепитав він. — Що ж вона сказала?
Квінт обернувся, на його вустах заграла посмішка.
— А ви певні, що справді хочете їх знати?
— Так… так, — завагався Лініус. — Скажи мені.
Квінт знову ступив крок уперед. Посмішка щезла.
— «Тату, я тебе проклинаю!», — желіпнув він.
Лініус захапав ротом повітря і поточився назад, відчайдушно махаючи руками, щоб не втратити рівноваги.
— Ні, — запхикав він, — ні…
Він з усього маху бахнув рукою по нічному столику. Світник заходив ходором, відтак похилився і безгучно впав на ліжко. Дві свічки погасли відразу ж. Третя зашипіла, але горіти не перестала.
Лініус затулив обличчя руками.
— То все я, — ридав він, здригаючись усім тілом. — Моя люба Маріс!
За його спиною від жаристої подушки вилася вгору тонка цівочка чорного диму.
— Я тебе проклинаю! — репетував Квінт. — Я тебе проклинаю! — І закинувши назад голову, він зайшовся хрипким, лиховісним сміхом.
У Лініуса одвисла щелепа. Він звів очі.
— Квінт? — сторопів професор. — Ба! Ніякий ти не Квінт. Ти… ти…
Знайомі риси його учня мінялися на очах. Його очі зжовкли і глибоко позападали, спина вигнулася, шия зникла під космами густої шерсті, а на чолі з’явилася пара ґудзуватих кручених рогів.
— Не впізнаєте мене, професоре? — запитала тварюка. — Я ваше творіння! Ви оплакуєте свою любу Маріс, — глузливо провадила вона, — але жодного жалю не маєте до мене, а саму тільки зненависть… — Темнолесник підніс лускату руку. — Це ваша робота, — просичав він лиховісно. Бестія торкнулася кігтем своєї пошрамованої, вкритої струпами мармизи. — А це… Досить мені було з’ясувати свою правдиву форму, як ви, Лініусе, назавжди спотворили мене. Ви хотіли спалити мене, своє власне творіння! — зіпонув він. — Тепер ваша черга горіти!
До темнолесникового крику, відбитого високою світличною стелею, раптом долучилися потріскування та сик, і жаристу подушку охопили вогненні омахи. Лініус обкрутився на п’ятах і побачив рожевих та фіялкових вогняних гадюк, які швидко розповзалися врізнобіч: до важких ковдр, до стебнованого укривала, до оксамитового балдахіна — аж поки все ліжко з чотирма стовпцями охопило полум’я і світлицю став заповнювати тучний ядучий дим.
— Тож гори, Лініусе! Гори! — закричав темнолесник, здіймаючись у повітря.
Професор схопив з підлоги килимка і заходився відчайдушно гасити вогонь. Та його жалюгідні потуги тільки роздмухали полум’я, від якого, пузирячись, займалася підлога та настінні гобелени. Дим виїдав йому очі, набивався в рота, легені.
— Я з… задихаюся, — простогнав Лініус, падаючи навколішки.
— Ви мене спородили, — репетував темнолесник. — А тоді покинули конати. Тепер це вам воздасться сторицею. — І знову світлиця залящала від його жахливого гиготіння. — Згинь же, Лініусе, жалюгідний невдахо! — заревів темнолесник. — ЗГИНЬ!
Підійнявшись нарешті з кам’яних щільників назад у Велику бібліотеку, Квінт і Маріс ледве трималися на ногах, але ніхто з них і гадки не мав про відпочинок — бодай хвилевий. Вони мерщій помчали до Палацу тіней. Після задушливих підземних тунелів прохолодне нічне повітря міських вулиць освіжало та бадьорило, і на бігу вони жадібно вдихали його на всі груди.