Грішниці. Сфінкс
- Автор: де Карріон Мігель
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Михайло Литвинець
- Жанр: Исторические любовные романы
Электронная книга - «Грішниці. Сфінкс». Краткое содержание книги:
Мало сказати, що «Грішниці» — вершина творчості визначного романіста і неабиякий набуток кубинської прози. Це справедливо, але далеко не все. Адже нічим не можна зміряти глибінь горя і страждання, що їх Мігель де Карріон підняв цим романом із моря біди, яке залило весь острів Кубу. Крізь пекучі гіркі сльози письменник дивився на муки народу, але ті сльози не завадили йому побачити новий день. Сторінки «Грішниць» настільки сповнені людського горя, що їх аж важко читати. Автор пером реаліста змалював жахливе життя Гавани кінця ІXX і початку XX століття, коли північноамериканські капіталісти після поразки Іспанії проникли на Кубу, несучи народові кабалу, страждання, злигодні та розпусту.
Хоч як силкувалась Амада забути Марсіаля, та все було марно… На її сповнений благань лист Марсіаль відповів довгим і розсудливим посланням. Дорікав їй за безглуздий опір, за те, що вона легковажить його почуттям. Нагадував, як палко він її кохає.
«Ти не можеш уявити собі моїх страждань, — писав він. — Я приходжу до тебе з любов'ю і вірою, прагнучи твого кохання, а ти відштовхуєш мене, і я падаю додолу, мов птах з підтятими крилами. Холод, який віє між нами, тебе захищає, а мене паралізує, наче подана тобою отрута».
А внизу дописано:
«Якби я ставився до тебе інакше, то, може, здолав би якось притерпітись і задля твоєї втіхи грав би й далі в любовній комедії, що відповідає твоїм поглядам на кохання. Та, на горе, це не так, і я менше страждаю, коли не бачу тебе. Тому нам краще не зустрічатись: мені несила вже зносити такі муки».
Після цього в заповітній вазі не з'являлося більше жодного листа.
«Ні, він мене не кохає,— перечитуючи останній лист, гнівно думала Амада, — і, мабуть, взагалі не здатний любити».
Жіноча гідність підказувала єдину раду — треба все забути, — але бракувало мужності. Амада призначала собі строки: «Якщо він не прийде до суботи, я його забуду. Якщо двадцять днів не напише, перестану про нього думати». Минула субота, минав двадцятий день, вона лютилася, та перебороти себе не могла. Вечорами виходила з книжкою в сад, до маленького водоспаду, шум якого трохи заспокоював її душу, і звідти крадькома позирала на занедбану альтанку. Вперто казала собі: «Ні, ніколи не піду туди з Марсіалем. Краще помру від муки!..» Зрештою, не витримувала й тікала в дім, до матері.
Спалахи пристрасті й журба мало позначились на Амадиному мармуровому обличчі. Бліда, мовчазна, в чорному вбранні, що так їй личило, вона скидалася на статую. Тільки Марсіалеві іноді відкривалася на якусь хвильку глибина цієї неспокійної душі. Але таке траплялося дуже рідко, і Марсіаль часто з відчаєм думав, що Амада просто жінка без темпераменту. Отже, лишалося тільки забути її, розлучитися навіки…
— Я знаю, ти мене кохаєш, — казав він їй. — Але що то за чудна примха — належати тільки нелюбому чоловікові! Мабуть, ти й сама не зможеш пояснити мені все це.
— Нащо пояснювати? Однаково ти не зрозумієш! — згорда, навіть із зневагою вигукувала Амада, і це ображало закоханого.
Уже двадцять днів вони не бачились, і Амада місця собі не знаходила. Була субота, а в неділю минав строк, який вона сама собі призначила. Вже відчували, що і цей останній день нічого не змінить, палко запевняла себе, що вже вилікувалась од згубної пристрасті, і водночас зневажала себе за цю брехню.
Увечері Амада таки зайшла до вітальні, дарма що там були гості. У неї шалено забилося серце: в кріслі, сердечно розмовляючи із сліпою, сиділа Марсіалева мати. Ця хвороблива жінка рідко виїздила в місто і, мов у тюрмі, ниділа в невеличкому маєтку, де її чоловік був управителем.
Амада хвилину постояла, привітно усміхаючись до гості. Взагалі вона була не дуже товариська і навіть сухувата з людьми, нехай і з родичами. Та, покохавши Марсіаля, Амада полюбила все, що стосувалось його, отже, не могла байдуже повестися з його матір'ю, хоч як мало її знала. То була сухорлява жінка, що лютувала на весь світ, бо мусила жити в глушині після того, як уже стільки вистраждала в своєму житті. Щоправда, в домі Вільялосів вона, як бідна родичка, була стриманіша, ба навіть улеслива.
— А-а, пустунко! — сказала вона Амаді, на котру ще дивилась, як на дитину. — Яка ти гарна! Аж хочеться поцілувати тебе.
Ніжно обняла Амаду, потім обернулась до сліпої.
— Крістіно, який жаль, що ти не можеш бачити своєї дочки! Вона вродлива й свіжа, мов троянда, а яка в неї статура!..
Коли Амада зайшла, жінки саме розмовляли про Марсіаля: його мати скаржилася, що син не справджує її надій. Після взаємних компліментів вони знову заговорили про своє, а Амада слухала їх і ніяково усміхалась. Відчувала, як час від часу шалено калатає її серце, хоч на виду лишалася незворушна. Гостя бідкалась, що синова вдача змінилася на гірше, і сліпа погоджувалась, приказуючи:
— О-о, люба, прикрості нас не минають! Од них нікуди не втечеш!
— Я радила Марсіалеві оженитись, — торохтіла далі гостя. — В нього ж голова на в'язах є. Тільки в ній ще гуляє вітер. Знаєш, Крістіно, було б добре, коли б він знайшов хорошу дівчину, яка б вилікувала його від дивацтва. Спочатку я не хотіла цього, але тепер щиро бажаю, щоб він одружився.