Грішниці. Сфінкс
- Автор: де Карріон Мігель
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Михайло Литвинець
- Жанр: Исторические любовные романы
Электронная книга - «Грішниці. Сфінкс». Краткое содержание книги:
Мало сказати, що «Грішниці» — вершина творчості визначного романіста і неабиякий набуток кубинської прози. Це справедливо, але далеко не все. Адже нічим не можна зміряти глибінь горя і страждання, що їх Мігель де Карріон підняв цим романом із моря біди, яке залило весь острів Кубу. Крізь пекучі гіркі сльози письменник дивився на муки народу, але ті сльози не завадили йому побачити новий день. Сторінки «Грішниць» настільки сповнені людського горя, що їх аж важко читати. Автор пером реаліста змалював жахливе життя Гавани кінця ІXX і початку XX століття, коли північноамериканські капіталісти після поразки Іспанії проникли на Кубу, несучи народові кабалу, страждання, злигодні та розпусту.
Одного разу під час сієсти Амада, зайшовши до бібліотеки, що стала її улюбленим притулком, мовчазним свідком її кохання, з подивом побачила широкий диван, який перед тим стояв у альтанці; пофарбований і оббитий глянсуватою шкірою, він здавався зовсім новим. Кров шугнула в обличчя молодій жінці. Що це має означати? Натяк на те, що її таємницю викрито, чи бажання допомогти? Хто це зробив?.. Нараз Амада згадала, що нині четвер і, отже, ввечері має прийти Марсіаль. Вона й на мить не припускала думки, що він міг когось підкупити, аби поставили якесь ложе на місце їхніх побачень. Але раптом подумала про Хоакіну і злякалася свого здогаду. Ні, хоч як це небезпечно, а вона повинна зараз же про все довідатись!.. І Амада кинулась шукати Хоакіну.
Служниця в своїй чепурній кімнатці старанно начищала старовинну камею — недавній подарунок сеньйори Вільялоси. Вона так жадібно розглядала цю прикрасу, що навіть не помітила молодої господині, аж поки та не підійшла до неї.
— Хоакіно, — схвильовано заговорила Амада, — може, ви знаєте, хто поставив у бібліотеку диван, який був у садовій альтанці?
— Я, сеньйоро.
Хоакіна витримала проникливий погляд господині.
— А чи не могли б ви сказати, навіщо ви його там поставили? — суворо спитала Амада.
— Звичайно, сеньйоро. Тому, що сеньйора любить читати опівдні, в години найбільшої спеки, і я подумала, що, коли там поставити диван, їй буде зручніше, затишніше.
Обличчя служниці було, як завжди, незворушне, та й ні в словах її, ні в жестах Амада не змогла помітити бодай найменшої іронії. Хоакіна, певна свого становища в цьому домі, вміла триматись і розмовляла з надзвичайною гідністю.
У маленькій кімнатці, схожій на чернечу келію, було тільки вузеньке залізне ліжко, комод та два стільці. Перед образом Христа горіли дві воскові свічки. На меблях — ані порошинки, скрізь холодний порядок і бездоганна чистота.
Обвівши кімнату поглядом, Амада пильно подивилась на Хоакіну і сухо сказала:
— Якщо це для мене, то зробіть ласку, негайно перенесіть диван назад до альтанки.
— Чи не дозволить сеньйора зробити це завтра?
Амада спалахнула від сорому й гніву: невже служниця вгадала її таємні думки?..
— Ні. Зробіть це негайно! — різко відказала вона.
— Гаразд, сеньйоро.
Коли о пів на десяту, як звичайно, прийшов Марсіаль, він помітив, що Амада чимось схвильована. Весь вечір її не залишала тривожна думка: «А що, коли Хоакіна про все довідалась? Тоді що ж вона мала на меті? Допомогти мені властивим дикій природі грубим способом чи попередити, щоб я була обережна?» Думка про щире посередництво, про дещо грубе й наївне звідництво викликала щось схоже на симпатію до служниці, але Амада не піддавалася цьому почуттю. А може, Хоакіна просто натякала на те, що мати не схвалює Марсіалевих відвідин? Так чи інак, а зрозуміло тільки одне: їхнє кохання під загрозою. Але звідки чекати удару?..
Амада не розповіла Марсіалеві про цей випадок. Хоч як була стривожена, проте ладна була радше вмерти, ніж розмовляти з ним про таке. Боячись втратити свого коханого, вона того вечора майже не опиралась його пестощам.
Вони відчинили вікно. Амада впала Марсіалеві на груди, слухала його палкий шепіт і не пручалась, коли він міцно пригорнув її до себе.
Раптом Марсіаль сказав благально:
— Поцілуй мене, Амадо.
Вона не поворухнулась.
Марсіаль, трохи відхилившись, милувався її чолом, що було на рівні його уст. Зненацька Амада закинула голову назад, ніби зомліваючи. І він одважився: нахилився й жадібно припав до її свіжих соковитих уст, що звабливо вимальовувалися на блідому обличчі. Марсіалеві здалося, що він цілує мертву, — такі холодні були її губи. Перший поцілунок!.. Задихаючись од хвилювання, Марсіаль знову схопив свою полонянку і, обпалюючи її гарячим подихом, палко прошепотів:
— Будь моєю!..
Амада мовчала, ніби й не чула його. Але губи її викривила ледь помітна зневажлива посмішка.
Марсіаль розпачливо опустив руки, прикро вражений цим новим приниженням. Глухий гнів клекотів йому в грудях. Проте він не пішов: сидів і далі поруч Амади, дивився на неї і про щось говорив. А вона, опустивши очі, мовчки слухала його.