Грішниці. Сфінкс
- Автор: де Карріон Мігель
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Михайло Литвинець
- Жанр: Исторические любовные романы
Электронная книга - «Грішниці. Сфінкс». Краткое содержание книги:
Мало сказати, що «Грішниці» — вершина творчості визначного романіста і неабиякий набуток кубинської прози. Це справедливо, але далеко не все. Адже нічим не можна зміряти глибінь горя і страждання, що їх Мігель де Карріон підняв цим романом із моря біди, яке залило весь острів Кубу. Крізь пекучі гіркі сльози письменник дивився на муки народу, але ті сльози не завадили йому побачити новий день. Сторінки «Грішниць» настільки сповнені людського горя, що їх аж важко читати. Автор пером реаліста змалював жахливе життя Гавани кінця ІXX і початку XX століття, коли північноамериканські капіталісти після поразки Іспанії проникли на Кубу, несучи народові кабалу, страждання, злигодні та розпусту.
— Чесно!
Вони б, напевне, дійшли згоди, якби знову обнялись, але їх налякала тінь, що промайнула по мармуровій підлозі галереї. З суміжної кімнати вийшла Хоакіна і, удавши, що не помітила їх, безгучно зникла у дверях навпроти. Амада і Марсіаль не наважувалися поворухнутись.
— Тобі не здається, що це нерозважливо? — промимрив він. — Твоя мати довірлива, але моя і крізь землю бачить. Ходімо!
Амада стримала його. Її теж гнітив страх, проте обличчя в неї було спокійне.
— Ні, ходімо спочатку поглянемо на вимикач, про який я тобі казала. Ця жінка, — кивнула вона головою вслід Хоакіні,— напевне шпигуватиме за нами.
З обережності ще й подзвонила і звеліла служниці піти з ними — мовляв, може знадобитись її допомога.
Ідучи, вона думала: «Він мене кохає. З його обличчя видно, як він страждав від розлуки й боровся, щоб домогтися свого. А його хочуть оженити й забрати від мене назавжди. Але я його захищу, як захистила цього вечора».
Тепла надія зажевріла в її серці, розлилася в грудях, забарвила бліді, щоки…
VII
Та радість тривала недовго. Хоч яка була Амада певна, що Марсіаль таки повернувся до неї, все ж слова старої сеньйори Каталіни про те, що треба оженити його, аби «вилікувати од дивацтва», не йшли їй з думки. Так, він не належить їй, рано чи пізно ним назавжди заволодіє інша жінка, і вона не в силі цьому зарадити… До того ж вона ще й боялася самої себе, не знаючи, чим усе це скінчиться. Було очевидно, що Марсіаль ніколи не поступиться. Якби він був просто палкий І вимогливий, його легко було б стримати ніжністю та хитрощами. Але він, коли йому суперечили, ставав мовчазний і похмурий. «Кохання вільне, — казав він, — воно не знає меж. Просити, благати — навіщо ця комедія? Коли двоє любляться, ні ' до чого якісь там розмови — і без того все ясно». Перед Амадою стояла страшна дилема: або здатись, або пожертвувати своїм почуттям.
Тим часом вона прагнула одного: нехай би Марсіаль і далі приходив до неї в бібліотеку, — там він мусить поводитися стриманіше. Щоправда, він став вимогливіший і не погодиться довго чекати. Це завдавало молодій жінці пекельних мук. Підготувати для побачень стару альтанку теж було не так легко. Амада не раз підходила до садової огорожі і оглядала маленьку залізну хвіртку. Великий замок на ній узявся іржею, а ключ давно подівся не знати куди. А ще треба було прибрати й саму альтанку, захаращену різним мотлохом. Та й садівникові діти допізна бавилися неподалік і могли побачити Марсіаля.
— Це безумство, справжнє безумство! — казала собі Амада, не знаючи, як виконати свою обіцянку.
А Марсіаль щоразу питав її, пронизуючи невблаганним поглядом:
— Ти вже зробила щось, аби влаштувати наше гніздечко?
Одного разу, висунувши шухляду, де лежали різні дрібнички, Амада побачила там великий ключ, поїдений іржею, але дбайливо вичищений і змащений, їй аж дух перехопило від подиву. Невже це знову Хоакіна? Ні, ця лицемірка не могла діяти з доброї волі!..
Амада взяла ключ і побігла до хвіртки, зовсім не турбуючись тим, що її можуть побачити. Диво дивне! Замок був змащений, відчинявся легко, тільки завіси рипіли. Амада подалася до альтанки. Виявилося, що й там усе добре прибрано. Що ж діяти далі? Цілий день сушила собі голову, але так ні до чого й не додумалась.
Увечері, перевдягаючи матір до сну, вона наважилась дати бій заради свого щастя.
— Мамо, — раптом сказала вона непевним голосом, — коли ти дозволиш, я попрошу тебе про одну річ, але з умовою, що ти нічого не розпитуватимеш.
Старенька застигла від подиву, розуміючи, що йдеться не про якусь дрібницю. Тоді кивнула головою на знак згоди.
— Передусім скажи мені таке, — хоробро почала Амада. — Тобі було б дуже важко відмовитись од послуг Хоакіни?
Сеньйора Вільялоса, яка лагідно усміхалася до дочки, щоб підбадьорити її, одразу спохмурніла.
— Не розумію, моя люба.
Амада так само хоробро вела далі:
— Це дуже просто. Сама знаєш, скільки я вистраждала, які в мене слабкі нерви. Отож, коли б я просто попросила звільнити цю служницю, ти вдоволила б мою примху?
Сліпа замислилась. Амада схвильовано стежила за нею.
— Тобі самій потрібна Хоакіна, дочко моя?
Амада ледве стрималась, щоб не вигукнути: «Ця Хоакіна мені остобісіла!» — але натомість сказала твердо:
— Ні!
— Отже, Амадо, ти хочеш, щоб я вигнала на вулицю служницю, яка є втіленням гідності, чесності й шляхетності?
Амада з гіркотою глянула на матір, яка ніколи не виявляла рішучості навіть у важливіших питаннях. Проте треба було домагатися свого, і вона сказала: