Щоденник моєї секретарки

— Поверну, Георгію Ісаковичу! Яка розмова… А чому у Феофанії? Побили?

— Ні, все нормально. Хай полежать, поки все заспокоїться.

— Дякую, Георгію Ісаковичу!

— Сергійку, не питання. Ти не забудь завтра грошики мені привезти. Добре?

— Не забуду.

Я мовчки повернувся на своє місце. Поки тривала розмова, міністр встиг повністю розібратися з корисними кедровими горішками і перейшов на екзотичні кеш’ю. Генерал замислено перебирав пещену холку Джоя. Судячи з усього, моєї розмови вони не чули То й не буду їм нічого казати. Хай ці видатні держав ні діячі ще трохи помучаться страхами майбутнього Їм корисно.

Через п’ять хвилин повної мовчанки двері задніх апартаментів розчахнулися — і перед нами з’явився шановний народний депутат у всій красі і нових літніх туфлях. Слідом висунулася Лариса із порожньою картонкою в руках.

— Ну як вам? — Паша підійшов до столика і притопнув ногою.

— Люкс! — підняв великий палець генерал.

— А скільки коштують? — поцікавився міністр. — Доларів дев’ятсот?

— Дев’ятсот п’ятдесят, — уточнила Лариса з–поза Пашиного плеча.

— Диви, не дорого.

Мене не полишало враження, що я знаходжуся у дурдомі. А шоу, між тим, тривало далі. Паша наморщив лоба і задумливо тупнув ногою:

— Тільки, здається, трохи вузькуваті.

— А по довжині нормальні? — стурбовано схилилася Лариса. — Пальці не тиснуть?

— Та наче не тиснуть.

Міністр кинув до рота чергову порцію горіхів:

— Якщо тиснуть, то краще не брати. Туфлі хороші, але тоді краще не брати.

— І якщо вузькі, то можуть не розноситися, — філософськи зауважив Ґенек.

Лариса показово зітхнула:

— Тоді поїдемо здавати разом, і ти в магазині поміряєш. Бо я так заочно тобі нічого не підберу.

Мені здалося, іще мить і вже мене треба буде в’язати та везти на Фрунзе, 103[6]. І я не витримав:

— Мені щойно Жорик дзвонив…

Всі обернулися.

— Суд їх відпустив. Вони обидва у Феофанії.

Міністр наче за пострілом стартового пістолету спритно підскочив з фотеля:

— Паша, мені зараз треба бігти, але я по обіді заскочу.

Майже одночасно Ґенек відгукнувся зі свого місця:

— Я ж казав, що переговорив з людьми…

— Жорик!.. — з притиском продовжив я. — Дав судді півтори штуки…

Генерал піднявся, слідом за міністром потис Паші руку, і за кілька секунд ми залишилися у сімейному колі — я, Паша, Лариса і Джой.

— Серьога, — Паша поставив ногу на стілець, нахилився і почав розв’язувати шнурки. — Я зараз з’їздю з Ларисою до крамниці. Знаєш, мені і справді не подобається, як вони сидять на нозі, — він повернувся до дружини і поклав праву туфлю до коробки. — Вобщем, ти там розрулюй, а потім якось мені розкажеш.

Ну що тут можна відповісти?

— Пішов розрулювати, — я голосно клацнув підборами. — Пока.