Щоденник моєї секретарки
- Автор: Капрановы Братья
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Зелений пес
- ISBN: 978-966-1515-30-6
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Щоденник моєї секретарки». Краткое содержание книги:
— Добре, — Паша не любив, коли нагнітали ситуацію. — Що ми можемо зробити? — Він виразно подивився на четвертого учасника наради — Ґенека.
Бравий кавалергард відвів очі:
— Ну, я переговорив з людьми...
— З ким?
— Ну, з нашими, ви розумієте...
Не знаю, як старші товариші слухали це бекання, але мені давно вже було зрозуміло одне — з Ґенека де сядеш, там і злізеш. Він пальцем не поворухнув, щоб вирішити проблему, і не виключено навіть, що в разі чого з’ясується: саме під його керівництвом працівники СБУ героїчно розкрили злочинне угруповання, яке діяло в одному з міністерств і створювало загрозу національній безпеці.
Так і не видавивши з генерала жодної конкретної інформації, Паша звернувся до мене:
— А ти як вважаєш?
— У мене — бойова тривога. Зараз люди аналізують усі операції, які йшли через гуманоїдів і підчищають хвости. Єдина слабка ланка — вони весь час усіх писали. Телефонні розмови, і у своєму офісі — теж. Писали за допомогою ваших, — я повернув голову до генерала. — Думаю, на цих плівках є ми всі. А от де зберігається фонотека і що саме там записано — не знаю.
— Як же ти з ними працював? — раптом здивовано розвів руками Ґенек. — Чому не подумав про наслідки?
Міністр і Паша, неначе за командою, обернулися. Шість пар очей дивилися на мене, немов на бешкетника у інституті шляхтянок. У поглядах читався щирий подив і непідробне обурення.
Чесно сказати, від такого повороту мені відібрало мову. Так от, виявляється, хто у нас у всьому винен! Я! Я за всіма бігаю, усіх попереджаю, ризикуючи головою, роблю справу, а потім мене ж оголошують крайнім! Отак от сходу, не змовляючись. І головне — хто? Паша, з яким з’їдено не один пуд солі. Раніше за ним такого не водилося. Я вже збирався відкрити рота і вихлюпнути все, що закипіло у душі, коли Ґенек продовжив:
— Але на захист нашого юного друга можу сказати, що після плівок Мельниченка довіра до прослушки сильно впала.
«На захист юного друга»? От падлюка!
— У нашому відомстві існує негласне правило: якщо віриш плівкам у будь–якій справі, значить віриш і тим, які в інтернеті. Так би мовити, підтверджуєш легітимність. А начальству це навряд чи сподобається.
Розлючений цим спектаклем, я втрутився до розмови:
— Ваше начальство, шановний, прекрасно знає, що на тих плівках — чиста правда. Бо кожен з них пам’ятає, що говорив у президентському кабінеті і може з власною пам’яттю все звірити. А тому гуманоїдні плівки, можливо, й не покладуть у справу, але для оперативної інформації їх вистачить з головою. І з ніжками, і з ручками, як казали в моєму дитинстві. Так що вам, пане генерале, варто було б знайти цей архів і взяти його під контроль.
Ґенек зробив кислу фізіономію. Ще б пак. Це була далеко не перша розмова з приводу прослушки. Не перша, до речі, як у цьому складі співрозмовників, так і у більш вузькому.
— Якщо ви раптом не знаєте, де знайти ці записи, можу підказати, — не вгавав я. — Це не самодіяльність гуманоїдів. Можливо, ви не в курсі, що в Києві при вашій конторі працює нелегальна біржа, на якій продають послуги прослушки. І біржа ця працює в більярдній на Арсенальній…
— Ну–ну, Сергію, спокійніше, — міністр поклав мені руку на плече, — Ми ж інтелігентні, блядь, люди.
Теж мені, миротворець знайшовся.
Але знизити оберти все–таки довелося:
— Тобто зі свого боку я зроблю все, що зможу. Але решта, сподіваюся, теж хоч би крок зробить.
Паша залишив без реакції мій вибух і спокійно обвів поглядом співрозмовників:
— Коли їх судять?
— Вже, — я глянув на годинника. — Щойно почали.
— Скільки часу у нас є?
Я знизав плечима.
— Судитимуть їх хвилин десять. Там черга, як у гастрономі. Потім повезуть на Глибочицю. Поки приймуть — вже буде вечір. Ну а в оберт візьмуть завтра. Вночі попресують, зранку — на допит.
— А що шиють? — поцікавився міністр.
— Вбивство.
— Тю–тю, — Віталік похитав головою.
— Але на них конкретно нічого нема. Тому на суді будуть вигадувати.
— Хуліганка, швидше за все, — авторитетно припустив Ґенек. — Нам їхні ментовські штучки відомі.
— Зрозуміло. Тобто часу на розкачку немає, — зробив висновок Павлюк–паша. — Значить ми не вийдемо звідси, поки не прокачаємо всі варіанти і не домовимося про план дій...
На цих словах двері кабінету раптом розчахнулися і до приміщення із радісним гавкотом влетів, як завжди, веселий і оптимістичний Джой — Пашин спанієль. За ним, цокаючи підборами, на порозі з’явилася Лариса.