Цинкові хлопчики
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-573-8
- Переводчик: Тетяна Комлик
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «Цинкові хлопчики». Краткое содержание книги:
Без цього роману вже неможливо уявити історію афганської війни й останніх років радянської влади На його сторінках розкрито правдиві реальні життєві сюжети про ту війну в спогадах тих, чиї життя розділилися на до і після, передано горе матерів «цинкових хлопчиків», які прагнули дізнатися правду про те, як і за що воювали та гинули в Афгані їхні сини.
Безмірно шкода їхніх матерів, посиротілих дітей... Самі ж вони отримували не нагороди за кров безневинних афганців — цинкові домовини...
Письменниця у своїй книзі відділяє їх від тих, хто посилав убивати, вона відчуває до них жаль, на відміну від мене. Не розумію, за що її хочуть судити? За правду?
Григорій Браїловський,
інвалід Великої Вітчизняної,
м. Санкт-Петербург
Прозріти б раніше... Але кого звинуватиш? Хіба можна винити сліпого в тому, що він незрячий? Кров’ю відмиті очі наші...
Я потрапив до Афганістану 1980 року (Джелалабад, Баграм). Військовим належить виконувати наказ.
Тоді, 83-го, у Кабулі, я вперше почув: «Треба здійняти в повітря всю нашу стратегічну авіацію і стерти ці гори з лиця землі. Скількох наших уже поховали — і все без пуття!» Це казав один із моїх друзів. У нього, як у всіх: мати, дружина, діти. Отже, ми, хай і подумки, але ж позбавляємо права тих матерів, дітей і чоловіків жити на власній землі, тому що «погляди» не ті.
А чи знає мати загиблого «афганця», що таке «об’ємна» бомба? Командний пункт нашої армії в Кабулі мав прямий урядовий зв’язок із Москвою. Звідти отримували «добро» на застосування цієї зброї. У момент спрацювання детонатора перший заряд розривав газовмісну оболонку. Витікав газ, що заповнював усі щілини. Ця «хмара» вибухала через певний часовий інтервал. Нічого живого не залишалося на цій площині. У людини лопалися нутрощі, випадали очі. 1980 року вперше нашою авіацією були застосовані реактивні снаряди, нашпиговані мільйонами дрібних голок. Так звані «голчасті Р. С.» Від таких голок не сховаєшся ніде — людина перетворюється на дрібне сито...
Мені хочеться спитати в наших матерів — хоча б одна з них поставила себе поруч із матір’ю-афганкою? Чи вона ту матір вважає істотою нижчого порядку?
Жахає лише одне: скільки ж іще людей пересувається в нас навпомацки, потемки, покладаючись на свої відчуття, не намагаючись думати і зіставляти!
Чи ми люди, котрі остаточно прокинулись, та й чи люди ми з вами, якщо досі вчимося топтати розум, що знімає полуду з наших очей?
А. Соколов,
майор, військовий льотчик
...А деякі з високопосадовців-брехунів не втрачають надії використати ту саму неправду для повернення колишніх, настільки милих їм часів. Так, у газеті «День» генерал В. Філатов у своєму зверненні до воїнів-афганців говорить: «Афганці! У годину Маузера спрацюємо, як в Афганістані... Там ви боролися за Батьківщину на південному напрямку... Тепер за Батьківщину треба боротися, як у 1941, на своїй території». («Литературная газета» від 23.09.1992).
Ця година Маузера нагадала про себе 4 жовтня в Москві біля стін Білого дому. Але хто знає, чи не буде спроби реваншу? Так, справедливість вимагає Суду. Суду честі над ініціаторами й натхненниками афганського злочину — над мертвими і живими. Він потрібен не для розпалювання пристрастей, а як урок на майбутнє для всіх, хто вигадає нові авантюри від імені народу. І як моральне засудження вже скоєних злодіянь. Він потрібен, щоб розвіяти брехливу версію про вину за афганські злочини лише верхньої п’ятірки: Брежнєва, Громика, Пономарьова, Устинова, Андропова. Тому що були засідання Політбюро, секретаріатів, пленум ЦК КПРС, закриті листи для всіх членів КПРС. Але не було серед цих учасників жодного і слухачів жодного, хто був би проти...
Суд потрібен, щоб пробудити нарешті совість у тих, хто отримував нагороди, офіцерські та генеральські чини і звання, гонорари і пошану за кров мільйонів невинних людей, за брехню, до якої ми так чи інакше виявилися причетними...
А. Соломонов,
доктор технічних наук, професор
м. Мінськ
Говорячи словами Солженіцина, мир — це не просто відсутність війни, але перш за все відсутність насильства над людиною. Не випадково, що саме тепер, коли наше посттоталітарне суспільство охоплене безумством політичного, релігійного, національного, у тому числі збройного, насильства, письменникові виставляють рахунок за правду про війну в Афганістані. Вважаю, що скандал, розпалюваний навколо «Цинкових хлопчиків», — це спроба відновити у свідомості людей комуністичні «міфи про самих себе». За спинами позивачів видніють інші постаті: тих, хто на Першому з’їзді народних депутатів СРСР не давав А. Д. Сахарову говорити про нелюдськість цієї війни, тих, хто все ще сподівається повернути владу, котра вислизає з рук, і втримати її силою...