І будуть люди
- Автор: Димаров Анатолий Андреевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «І будуть люди». Краткое содержание книги:
Світличний подивився праворуч — ні живої душі! Глянув наліво: теж наче вимерло. Федір подумав, подумав та й рушив пішки: не могло того бути, щоб його не наздогнала якась попутна підвода.
Добрався до хутора Івасьок вже після обіду. Закурений, запилений, мокрий від поту, він стусонув чоботом хвіртку, мало не зірвавши її з петель, розлюченим півнем ускочив до двору. Назустріч чорною кудлатою кулею викотився Полкан, повискуючи від нестерпного бажання вчепитися в непроханого гостя, — Федько так гаркнув на нього, що бідний пес заорав усіма чотирма, заскавучав і, заховавши поміж ноги хвоста, метнувся під комору. І вже звідти погавкував, перелякано та обережно виглядаючи.
Якась дівчина брала з колодязя воду («Сестра! — подумав спершу Федько. — Ні, не вона, ця росліша»), обернулась на гавкіт та так і завмерла, опустивши руку, — тихеньким водограєм дзюркотіла з перехиленого відра прямо їй на литку вода, але вона не помічала того, прикувавшись наляканими очима до незнайомця, який пер просто на неї.
Не промовивши й слова, Федько узяв з її рук відро («Ой лишенько!» — тільки й вирвалося з уст зовсім уже обмерлої дівчини), поставив на цямрину, перехилив, став жадібно пити, дмухаючи, як загнаний кінь, на прозору поверхню. Потім раптом зірвав картуза, пожбурив к чорту на спориш, розстебнув портупею — шаблюка і маузер тільки загримотіли на землю, шарпнув із себе шкуратянку, потягнув через голову брудну, мокру від поту сорочку, нахилився, граючи до сонця лискучою м’язистою спиною:
— Ану злий!
В дівчини затрусилися руки й ноги, вона й хотіла б утекти, і не могла: якась сила скувала її, прип’яла до землі, відібрала і волю, і мову, тільки від страху ще більше округлилися очі.
— Довго мені ще ждати?
Смикнувшись усім тілом, так, наче відриваючись од землі, дівчина взяла відро, почала зливати на спину студену воду нерівномірними струменями. Вода збиралася в двох жолобках, що тягнулися вздовж хребта, стікала на чорну від смаги шию, на смоляну густющу чуприну, а звідти вже дзюркотіла на землю, залишаючи поміж волоссям райдужні краплини. Федько пирхав, ухкав, кректав, ловлячи оті струмені в невеликі жіночі долоні, хлюпав ними на обличчя, на груди, на міцний мускулистий живіт. А коли розігнувся, весь мокрий, зарошений, як ранкова землиця, обмитий від пилюки і втоми, то вже зовсім інше, свіже і зовсім не сердите обличчя побачила вражена дівчина: весело блиснули чорні, немов обтерті вологою ганчірочкою очі, з-під молодих вусів засвітили сліпучо-міцні, хоч залізо гризи, зуби:
— Спасибі, кохана!.. Як же тебе зовуть?
В дівчини затремтіли густі пухнасті вії, вона зашарілась, відповіла, несміливо й тихо:
— Олеся.
— Олеся? Гарне ім’я.
І вже Світличний, забувши про злість та утому, придивляється щораз пильніше до дівчини, і вже здається Федорові, що він і їхав з губернії, а потім чухрав по дорозі, збиваючи люто пилюку, не для того, щоб розгромити банду Гайдука та разом провідати й сестру, а лише для того, щоб застукати на широкому дворі біля колодязя оцю все ще налякану дівчину, напитися в неї води, обмитися з її щедрих рук, а тепер залицятися, забувши про все на світі. І вже здається Федькові — ба ні, не здається: він у цьому вже переконаний, що вродливішої дівчини він і не бачив, скільки й носить його неспокійна земля, що оце вона єдина з-поміж тих, що попадалися йому та й лишалися в прожитих роках як метелики на шпильках. І вже роздумував Федько, чи не час обійняти оцю хутірську красуню, пригорнути та полоскотати ласкавими вусами, як у хаті, що світила на них цікавими вікнами, грюкнули двері, і щось худеньке, маленьке, щось із світлою головою та розпростертими руками, високо збиваючи над колінами сіреньке платтячко, побігло прямо на Федька, сміючись і плачучи разом.
Обхопила худими руками його тугу шию, повисла на НЬОМУ, припавши обличчям до широких мокрих грудей, без кінця вимовляла:
— Феденька!.. Феденька!.. Федю!.. — наче був він за сотні кілометрів, а їй треба було докликатись його за будь-яку ціну.
— Ну, що, сестричко… Ну що? — розгублено бубонів Федір, пестячи долонею біляву, обплетену тугою косою голівку, що не притулилася — приросла йому до грудей. Потім ніжно відвів її голову, взяв у долоні видовжене схудле обличчя з темними тінями попід очима, з першими ледь помітними зморшками, заглянув у очі, де перемішалися сльози і сміх, радість і туга, тихо промовив: — Боже, як же ти змарніла… Що з тобою, Танюшо?