І будуть люди
- Автор: Димаров Анатолий Андреевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «І будуть люди». Краткое содержание книги:
Отам і застали її кінноармійці. То тупотіли ножищами, перегукувалися дужими голосами, аж бряжчали шибки, а то завмерли, як діти, витріщились на заморське чудо, що притулилося до позолоченої стіни та й не зводило із них повних страху і сліз блакитних очей. І вся вона була така зарум’янена, така здобна, така апетитна, така наче щойно вийнята з печі, що хлопці аж носами повели, аж очима осліпленими закліпали. Та й де ж тут у біса не закліпаєш, коли: дві булочки — спереду, дві булочки — ззаду, ткни пальцем, і захрумтить ніжна шкірка! — і все оте райське добро прикрите чимось зітканим наче з повітря, так що й видно його, а разом і не видно, і проступає воно, а разом і ховається, — одне слово, вміє клята буржуазія жити на світі, і жалко буде, якщо світова революція разом з усією нечистю змете й отаких пташок!
А заморське чудо вже котило сльозинки по своїх ніжних щічках, а хлопці ще більше витріщали очі, сопучи та збентежено переступаючи з ноги на ногу, і невідомо, чим би закінчилося оце взаємне споглядання, коли б не Федько:
— Ну, чого поніміли?
— Та ти тільки подивись, командире, — зачудовано мовив один із бійців і ткнув своїм чорним, намозоленим руків’ям шаблі та спусковим гачком-пальцем у бік гувернантки: — Ти подивись, яка контра!
Федько як глянув на гувернантку, так і потягся рукою до вуса. Крутнув раз, крутнув удруге, посвітив котячим оком, оглянувся на бійців:
— Ну, ви, хлопці… той… ідіть собі, не лякайте баришню… А я розпитаю в неї, куди граф утік…
Хлопці, все ще оглядаючись, посунули до дверей, залишаючи свого командира наодинці з француженкою, яка вже дивилася тільки на оцього красеня-«касака», з такими очима… такими промовистими очима, що нехай би вже й різав, тільки щоб не дуже боліло!
Федько ж, пообіцявши бійцям поговорити із заморською красунею, сам не був дуже впевнений в тому, що розмова вдасться: знав він по-французнкому всього два слова: «мсьє» і «мадмузель». Оскільки ж «мсьє» не підходило, то лишалося всього одне слово, і Світличний вирішив обійтися тільки ним, доповнивши його мовою жестів. А що жести в Федька були досить-таки промовисті, то француженка дуже швидко зрозуміла, куди гне оцей зовсім уже не страшний «касак». І вмить висохли — заблищали очі, ніжним рум’янцем пойнялися щічки, сліпучо засяяли зубки поміж червоними, створеними для міцних чоловічих поцілунків губенятами «мадмузель».
Розмова швидко пішла на лад, а в перервах учив Федько свою нову знайому пити вино просто з пляшки і вимовляти соромітні слова.
Аж уранці відшукав Світличного розлючений комбриг. Збіг разом із своїм ад’ютантом широкими сходами, переступаючи через тіла поснулих бійців, шарпонув високі позолочені двері, за якими бухали постріли, і застиг із вражено розтуленим ротом.
Всього надивився комбриг за своє життя, а такого ще зроду-віку не бачив: на пишній графській постелі, скинувши к чорту кружевну ковдру, посеред порожніх пляшок з-під вина сиділи голісінькі Федько і француженка. Федько тільки для чогось узув чоботи з острогами, а розкисла від вина та любощів француженка, хихикаючи, цілилася з маузера у великий графський портрет, що висів навпроти у важкій чорній рамі.
— Приший оту контру, чого він, гад, витріщився! — під’юджував Федько, підтримуючи подругу за рожевий лікоть.
— А, трах-тарарах! — заревів комбриг, прийшовши до тями. — Там світова революція гине, а ви тут…… розводите!
Федько, схопившись, клацнув каблуками (дзінь-дзінь! — задзвонили малиново остроги), виструнчився, поїдаючи очима начальство, глибоко ж цивільна француженка, незнайома з статутом, верескнула, кинула важкий маузерище, спробувала натягнути на себе простирадло, але комбриг розлюченим чортом підскочив до неї — і нагаєм! нагаєм! — по ніжних отих булочках! Гувернантку як вітром здмухнуло. А за француженкою, взявши з місця в кар’єр, рвонув і Федько, рятуючи від нещадного нагая вже свої, порослі густою вовчою шерстю («На щастя», — казала колись повивальна бабка), мускулисті, як у призового рисака, половинки.
Комбриг же довго ще воював у графській спальні: поров нагаєм подушки, випускаючи пух, збивав із столиків статуетки, флакони з дорогими заморськими парфумами, баночки з кремом, кричав, скажено викочуючи очі:
— Засічу!.. Розстріляю сучого сина!
Втомившись, шмагонув іще раз на прощання по грішній постелі, збіг униз — тільки східці задудніли вслід, скочив у сідло, шарпонув люто поводи — поїхали!