І будуть люди
- Автор: Димаров Анатолий Андреевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «І будуть люди». Краткое содержание книги:
Лише одного Федька й підпускав отой жеребець до себе. «Чорт на чортові їздить!» — казали бійці, дивлячись, як їх командир безбоязно йде до коня. Злетить у сідло, напне поводи, закладе два пальці до рота — свисне, аж коліна підламуються, — тікай геть з дороги, якщо тобі життя дороге! — і тільки вихор помете пилюкою вслід та випадковий зустрічний, ледве відскочивши на узбіччя, притримає перелякано шапку: був щойно вершник — і нема вже вершника, — майнув чорною блискавицею, протупотів у шаленім кар’єрі — тільки степ тугим бубоном задуденів йому вслід!
Всією неспокійною душею, баламутною вдачею полюбив Федько оці конармійські будні. Нескінченні переходи та мандри. Скажені галопи. Вітром наповнені груди. Важку шаблюку в руці. Лоскітливий холодок від посвисту куль — твоя — не твоя! Громовий тупіт копит. І грізне, навальне: «Дайош!»
Неспокійне військове життя пішло Федькові на користь: тугою силою налилися його широкі плечі, все тіло так і грало сталевими м’язами; нажив він командирський охриплий басок і завів собі вуса. Не вуса — сморчки, що наче тикнули пальцем у сажу та й провели попід носом дві ганебні смужки — з одного і з другого боку. Не тоненькі вусики-п’явочки, що присмокталися над самісінькою губою, — таке, казна-що, плюнути на них і то неохота! І навіть не опущені донизу статечні господарські вуса, що викликають повагу до їхнього господаря. А справжні, конармійські, гусарські, чорні, молоді, лискучі, закручені догори двома гострими шаблюками, наче вимальовані на покритому смаглявим рум’янцем обличчі вусища. І гордо носив їх Федько — на страх ворогам, на радість друзям, на погибель жінкам та дівчатам. Бо як зустріне яку, як гмикне, як обпалить чорним оком, як крутне свого вуса — так і хлюпне отруйним любовним солодом в податливу жіночу душу, і вже вона, ота молодиця чи дівчина, уже вона сама не своя, а Федькова.
В двадцятому році кавалерійська бригада, куди входив Світличний разом із своїм ескадроном, напоролася під невеликим західноукраїнським містечком на польські кулемети. Зопалу сунулися були в атаку, та й відкотилися, залишивши на плескатій рівнині з десяток бійців.
Комбриг покликав Федора і наказав йому обійти містечко з тилу: помацати, якою бульбою пригощалися сьогодні панки-шляхтичі на сніданок.
— Бо щось вони сьогодні, синку, дуже хоробрі! Бач, сиплють овечими горішками! — кивнув сердито комбриг в бік ворожих кулеметів і поляскав по чоботу товстим, як гадюка, нагаєм.
Федько мовчки козирнув та й повів свій ескадрон у обхід. І хоч з того боку теж строчили кулемети і така ж плеската, як стіл, рівнина підступила аж до будинків, де засіли ворожі вояки, Світличний і не подумав відступати: повів ескадрон просто в лоб, під шляхетські кулі, що так і обліпили їх розлюченим роєм, — розкидав половину бійців по широкому полю, а таки ввірвався до містечка!
І котилися додолу розсічені навпіл конфедератки, і лопалися голови кулеметників, як перестиглі кавуни, заливаючи кривавим соком своїм почорнілу брущатку.
Поки бригада займала містечко та викурювала поодиноких польських вояків, що не хотіли здаватися, за Федьком уже й слід прохолов: повів свій поріділий ескадрон ще далі на захід і, пошарпавши по дорозі невелику ворожу частину, зупинився на постій у графському палаці, що вабив очі червоними баштами з-за густого тінистого парку.
Сам господар не став дожидатись Федька: ганебно втік, захопивши дітей і дружину; перелякана челядь теж розбіглася хто куди, рятуючи свої затуркані голови від кровожерних «касаків», які буцімто ловлять дітей, варять їх у величезному казані та й їдять, запиваючи свіжою кров’ю; а з жінками роблять таке, що порятуй нас матка боска і Ісусове серце! «Хапають, пшепрашам пані, своїми волохатими ручищами та й вирізають усе, що становить жіночу окрасу: тутай… тутай… і… і тутай…» — «Матка боска, а тутай для чего?» — «А для тего, жеби по тему із’їсти, ласкава панунцю!» І панунця, охоплена жахом, чимдуж утікала на захід, рятуючи своє «тутай… тутай… і тутай».
Тож нема чого дивуватися тому смертельному страхові, що тіпав нещасну гувернантку-француженку, яку невдячний господар забув захопити з собою. Побачивши жахливих «касаків», гувернантка зашилася в графській спальні, затулила обличчя долоньками, наперед прощаючись із життям, з усім білим світом.