І будуть люди

Відшуміла громадянська війна. Зачохляли гармати, здавали в пакгаузи кулемети й гвинтівки, вкладали в піхви шаблюки. Пороховий дух потроху вивітрювався з недавніх бойовиськ, покинуті шанці швидко осипалися, заростали високими бур’янами, якщо вони були в полі, густими чагарниками, якщо на узліссі. І вже перші мирні дощі полоскали чиїсь білі кості, а в розрубаний череп, в чорніючі могильним смутком очниці весело й густо проростала зелена трава. Іржа роз’їдала обламані багнети, потрощені лафети й гвинтівки, шанцеві лопати й шоломи — все оте військове начиння, що відразу стало не потрібне нікому, хіба що ковалям, які збирали залізо на сокири, коси та рала. І вже поверталися додому бійці, і земля, яку вони донедавна поїли кров’ю — не жаліли ні своєї, ані ворожої,— віднині буде пахнути лише потом і хлібом, і замість горна, що кликав у атаку, відлунюватиме тільки жайворонкові, що кличе до праці.

Тільки Федько з усього ескадрону не схотів розлучатися з зброєю, без якої йому й життя — не життя, і радість — не радість: пішов служити в червону міліцію.

Виловлював безпритульних, ганявся за бандами. І тут лишився неушкоджений, хоч не раз віяла йому просто в очі крижаним своїм крилом смерть.

Якось підстеріг його бандит — прицілився з-за тину прямо межи очі. Клацнув раз — осічка… Клацнув удруге — осічка… Федько не став чекати, доки бандюга клацне і втретє,— стрибонув через тин, повалив, здушив щосили за горло, і, коли підбігли його люди, бандит уже і язика висолопив.

Іншого разу попри самій шкірі пройшла гостра фінка безпритульного.

— Що ж ти, вонючка соплива, мені кожанку ріжеш? — допитувався сердито Світличний, смикаючи за чуприну блатного. — Ти її шив, що заходився пороти?

Блатний тільки мотав головою — аж ластовиння торохтіло на його давно не митім обличчі.

Після того, як Ляндер ось уже більше півроку безрезультатно ганявся за бандою Гайдука, Гінзбург попросив допомоги з губернії, і там організували особливий загін на чолі з Світличним. Загін в сорок шаблюк прибув у Хоролівку, а звідти в село, на конях. Федір же, затримавшись, приїхав поїздом.

Зійшов на перон маленької станції, весь у жовтих рипучих ременях, увесь у одязі з чорної шкіри, так, що вже й не розібрати, де починається власна, Федькова, а де кінчається чужа, з маузером у дерев’яній кобурі та шаблюкою, в хромових чобітках, начищених до гарячого блиску, ще й з посрібленими острогами на закаблуках; насунув на самі брови картуз із такого червоного сукна, що вже й годі знайти червонішого, хоч перерийте всі склади, обійдіть усі крамниці, і — рип-рип туди-сюди вздовж вагонів, дзінь-дзінь нетерпляче острогами: де ж, біс побери, ті, що мають його зустрічати?

Походив, походив, викликаючи шанобливий острах у присутніх, потім роздратовано рушив на привокзальний майдан — шукати підводу.

Там було порожньо й тихо. Прямо перед маленьким вокзальним будинком сліпуче блищала калюжа, галасливі горобці купалися в ній, розбризкуючи коротенькими крилами сонце. Легенький вітерець ворушив шматочки паперу, розкидане сіно, торішнє висохле листя з дерев, що стояли довкола, обкидавшись ніжним блакитним пушком. Майдан одразу переходив у степ, там чорніла рілля, густо зеленіла озимина, а подекуди ще й досі сіріли забур’янені ниви, занедбані, забуті, і від них віяло цвинтарним смутком.