І будуть люди

— Ви, Федоре, може, звикли до панських напоїв, тож не погребуйте нашим — мужицьким.

А наливка ж така, що склянку вип’єш — додому дороги не знайдеш!

— Нічого, ми звичні! — прицілюється оком до пляшки Федько. — Ми, зятьок дорогий, на фронтах хіба що смолу не пили. Пудру і ту куштували.

— Пудрю? — дивується Оксен. — Та як же її можна пити, коли вона як те борошно!

— Можна. Раз я кажу, значить, можна… Розводили водою, ждали, поки відстоїться, а потім зливали й пили…

— І п’яніли?

— Та не так, щоб і дуже, — зам’явся Федько. — Живіт тільки обдимало, та, не при столі будь сказано, торохкали так, що пани ляхи аж голови в плечі вбирали!..

— І видумають же, прости господи: пудрю пити! — сміявся Оксен, витираючи очі.

Таня теж не витримала — засміялася, хоч не знала: бреше її любенький братик чи правду каже.

Оксен відкоркував пляшку, налив у три чарки: собі й гостеві по вінця, Тані ледь плеснув на дно — не можна, вагітна ж! Узяв свою чарку невміло, так, що аж хлюпнула червона наливка через край, урочисто мовив:

— П’ю за вас, Федоре, за весь ваш рід, за те, що поріднилися ви зі мною через Таню… Не знаю, чим я заслужив у бога цю милість… — тут голос Оксенів затремтів, затремтіла й рука та чарка в ній — по скляній стінці вогняною сльозою прокотилася червона краплина, зависла на пальці.— Тільки такої дружиноньки дай бог кожному…

Таня схилила над столом голову — щось роздивлялася на білій скатертині чи, може, ховала очі, Федько ж, споважнівши, промовив:

— Хай же і вам щастить у всьому, Оксене!

Пили по-різному. Таня, ледь лизнувши, скривилась, відставила чарку: ух, і міцнюща ж! Оксен сьорбав невміло, немов у тій чарці був окріп, — ніколи ж до рота не брав, хіба що на великі свята вип’є з наперсток, а зараз незручно лишати, щоб, не дай боже, не образився дорогий гість! Гайдука ж їде ловити!.. Федько ж поніс до рота чарку, як спеленану дитину: не хлюпнув, не сплеснув, тільки денце показав:

— А, їй-бо, непогана!

І не встиг Оксен досмоктати свою, як Федькова рука вже на пляшці:

— Ану покотимо й другу, щоб першій не так нудно було!

— То, може ж, закусимо! — жахнувся Оксен.

— Е, хто ж по першій закусює! — наливав у чарки Федько. — У нас, в ескадроні, хто після першої просив закусити, того посилали овечі бурубашки гризти!

І хоч-не-хоч довелося Оксенові братись за другу чарку: не знав, нещасний, з ким зв’язався!

Тільки заходилися біля закусок, зайшов похмурий Іван. Кинув непривітне: «Здра…», подивився осудливо на стіл, заставлений наїдками, дістав з полиці хлібину, відчикрижив шматяру, посолив густо сіллю, поніс до дверей.

— Іване, сідай-но до столу та випий! — гукнув сп’янілий Оксен.

— Ніколи мені з вами розсиджувати! — відповів грубо Іван. — Он худоба непоєна.