Цілодобова книгарня містера Пенумбри
- Автор: Слоун Робин
- Серия: Цілодобова книгарня містера Пенумбри #1
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-979-8
- Переводчик: Наталя Гоїн
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Цілодобова книгарня містера Пенумбри». Краткое содержание книги:
— Комплектування та упакування?
— Вибачайте. — Вона дає мені старенький айпад у чохлі з шипованої гуми. — Але тут є карта. Тепер у нас ці зручні маленькі планшети. — Вона всміхається.
На карті показано крихітний коридор (Черил тицяє в нього пальцем: «Бачите, ми ось тут»), який веде до гігантського порожнього прямокутника.
— А це наше сховище, он там. — Вона підіймає руку, брязкаючи браслетами, і вказує в кінець коридору до широких подвійних дверей.
Одна з форм — та, що жовтого кольору, — повідомляє мене, що пуансони Gerritszoon розміщені на стелажі ZULU-2591.
— То де мені їх шукати?
— Чесно кажучи, серденько, це важко пояснити, — відказує Черил. — Самі побачите.
Тутешнє сховище — найдивовижніше з усіх місць, які мені будь-коли доводилося бачити. Не забувайте, не так давно я працював у вертикальній книгарні, а нещодавно ще й відвідав таємну підземну бібліотеку. Не забувайте також, що я побував у Сикстинській капелі, а в науковому таборі нас возили подивитись на прискорювач заряджених частинок. Та це сховище перевершило все.
Стеля тут дуже висока й рифлена, як в ангарі для літаків. Унизу — лабіринт високих металевих стелажів, заставлених коробками, каністрами, контейнерами та відрами. Наче нічого незвичного. Але стелажі… вони рухаються.
Якусь хвилю мені паморочиться в голові, бо перед очима все пливе. Усе тут звивається й ворушиться, ніби я потрапив у банку з черв’яками. Я ледве встигаю слідкувати за плутаниною рухів. Усі стелажі мають товсті гумові коліщата і вправно ними послуговуються. Вони рухаються короткими уривчастими поштовхами, а тоді плавно ковзають вільними ділянками підлоги. Зупиняються й чемно поступаються дорогою іншим. Збираються групками й шикуються в довжелезні каравани. Кошмар. Точно як у фільмі «Учень чаклуна».
Тепер я розумію, чому карта на айпаді порожня, — сховище постійно перебудовується.
Усередині темно, зі стелі нічого не світить, але кожен стелаж угорі має невелику помаранчеву лампочку, яка постійно обертається і блимає. Лампочки відкидають химерні тіні, що стрибають поміж стелажами, поки ті курсують своїми вигадливими маршрутами. Повітря сухе — неймовірно сухе. Я облизую губи.
Повз мене зі шварґотінням пролітає стелаж зі стійкою, повною довгих списів і пік. Тоді різко повертає — списи брязкають, — і я бачу, що прямує той стелаж до широких дверей у дальшому кінці приміщення. Там темряву пронизує холодне синє світло й кілька людей у білих комбінезонах знімають зі стелажів коробки, звіряють їх зі своїми паперами й кудись забирають. Стелажі шикуються, як школярі в їдальні, соваються і штовхаються.
А тоді, коли працівники в комбінезонах закінчують свою роботу, стелажі посуваються назад і знову стають частиною лабіринту.
Тут, у найсучаснішому незалежному сховищі, де зберігаються історичні цінності з усього регіону на захід від Міссісіпі, не ви шукаєте артефакти, а вони шукають вас.
Айпад блимає й показує мені блакитну цятку майже в центрі сховища, яка позначає стелаж ZULU-2591. Це вже щось. Мабуть, то пошуковий маячок. Або магічне заклинання.
На підлозі переді мною намальована широка жовта лінія. Ступаю на неї носаком черевика, і найближчі до мене стелажі відскакують і повертають в інший бік. Чудово. Вони знають, що я тут.
Я повільно заглиблююся в їхню круговерть. Декотрі стелажі не сповільнюються, проте змінюють траєкторії руху й шугають десь позаду або попереду мене. Я ступаю обережно, повільно, але впевнено. Обабіч пропливають стелажі — справжнісінький парад чудес. Я бачу великі урни, укриті золотою і блакитною емаллю, зв’язані й закутані в пухирчасту плівку. Широкі скляні циліндри, наповнені бурим формальдегідом, у якому ледве помітні покручені щупальця. З товстих чорних кам’яних брил, зеленаво переливаючись у темряві, стримлять шматки кристалів. На одному зі стелажів розміщено лише картину в шість футів заввишки — портрет набундюченого середньовічного крамаря з тоненькими вусиками. Стелаж від’їжджає, а мені здається, що він стежить за мною поглядом.
Цікаво, чи Метове мініатюрне місто — тобто не тільки Метове, бо тепер воно належить ще й Ешлі, — коли-небудь теж опиниться на одному із цих стелажів? Його з усіх боків прив’яжуть мотузками? Чи, може, обережно розберуть його й кожну будівлю покладуть окремо, перед тим загорнувши в марлю? А тоді стелажі з частинками міста порозбігаються в різні боки? І Метрополіс розпорошиться по всьому сховищу, ніби хмарка космічного пилу? Стільки людей мріють, щоб їхні творіння потрапили до музею… Невже вони мріють про це?