Цілодобова книгарня містера Пенумбри

Я запросив усіх: своїх друзів, братів і сестер із Нерозривного Корінця, усіх, хто мені допомагав. Олівер Ґрон умовив свого адміністратора дозволити мені скористатися дальшим залом, де в них стоїть аудіо- та відеоапаратура для презентації книжок і поетичних вечорів. Ешлі напекла вегетаріанського вівсяного печива — чотири тарілки. Мет розставив стільці.

Ось у першому ряду сидить Табіта Трюдо. Я познайомив її з Нілом (новим благодійником її музею), і він одразу ж запропонував організувати експозицію, присвячену тому, як жіночі груди виглядають у плетених светрах.

— Це найвдаліший одяг, — каже він. — Найсексуальніший. Я кажу правду. Ми проводили опитування. — Табіта супиться і зводить брови докупи. Ніл гне своєї: — Додатково можна крутити кадри з культових фільмів. Ми могли б знайти светри, що були на акторках, і розвішати їх…

У другому ряду сидить Розмарі Лапін, а біля неї Тінделл, Федоров, Імберт, Мюріель та інші — здебільшого та сама публіка, яка не так давно одного сонячного ранку була на ґуґлівській презентації. Федоров схрестив руки на грудях, а на обличчя натягнув скептичну гримасу, що ніби промовляє: «Я вже все це бачив». Та то пусте, бо сьогодні я його не розчарую.

Є тут двоє непереплетених братів із Японії — молодики з розпатланим волоссям у вузьких темно-синіх джинсах. Якимось чином від інших членів товариства до них долетіли чутки про нинішню подію, і вони, вирішивши, що це варте їхньої уваги, застрибнули в останній літак до Сан-Франциско. І правильно зробили. Біля них сидить Ігор і спокійнісінько говорить із ними японською.

На кріслі в першому ряду стоїть ноутбук, через який за всім спостерігатиме Черил з «Об’єднаних сховищ». Її обличчя у відео­чаті, чорні кучері займають ледь не весь екран. Буркотуна я теж запросив, але він зараз у літаку — сказав, що летить у Гонконг.

Крізь парадні двері до книгарні вливається чорнота — прибув Едґар Декл, а з ним цілий почет нью-йоркських чорних мантій. Зараз вони не мають на собі мантій — вони ж бо не в Читальному Залі, — та все ж одяг видає в них чужаків: костюми, краватки, вугільно-чорні спідниці. Один по одному вони заходять у двері — їх із десяток, а за ними з’являється Корвіна. Він одягнений у сірий лискучий костюм. Він досі виглядає кремезним, але здається, ніби трохи всох. Без помпезності й підземних декорацій він звичайнісінький старигань… Його темні очі зблискують і знаходять мене. Гаразд, може, й не всох.

Покупці в «Пігмаліоні» обертаються й здивовано зиркають на процесію чорних мантій, які перетинають книгарню. Декл злегка усміхається. Корвіна набундючений і серйозний.

— Якщо пуансони Ґеррітсзона справді у вас, — сухо кидає він, — ми їх заберемо.

Я виструнчуюсь і трохи задираю підборіддя. Ми вже не в Читальному Залі.