Уран [uk]

Побувавши на бурякових плантаціях кількох колгоспів, Мостовий сказав Микиті:

— А тепер на Сосонку. Там і пообідаємо в Платона, якщо дадуть.

— Через Видуб поїдемо чи по трасі?

— Давай через Видуб.

Зі сходу Видубецькі гори оточили себе лісами. Могутні дуби, сосни й ніжні берези зупинилися перед Видубом, не зважуючись наблизитися до нього. Шелестіло під колесами опале листя, а навколо — тиша. Мостовий попросив Микиту зупинитися.

— Я піду пішки, а ти на виїзді з лісу почекай мене, будь ласка.

Олександр Іванович ішов просікою, вдихаючи смолянистим запах сосни й ялинок. По дорозі траплялися зимові кормушки для звірини, мурашники, дбайливо огороджені парканчиками — Видубецький ліс був заповідний, і всюди відчувалася дбайлива рука його господарів — лісників. Раптом увагу Мостового привернув стукіт сокири. Він повторювався через певний інтервал, наче хтось старий і немічний відпочивав після кожного удару. Мостовий прискорив кроки. Нараз побачив крізь гущавину ялинок людину в зеленкуватому кітелі й форменому кашкеті лісничого.

Лісник ішов не просікою, а навкіс. Зупинявся біля найбільшого дерева, і його сокира зі злістю вгризалася в стовбур. Потім він ішов далі, зупинявся, й знову хижо блищала сокира.

— Гей! — крикнув Мостовий.— Що це ви робите?

Лісник опустив сокиру й пішов назустріч.

— Це ви, Гордію Антоновичу? — впізнав Мостовий старшого лісничого Максимчука.

— Я.

— А чого це ви розмахалися сокирою? — Мостовий підійшов до височенної сосни, на якій уже глибочіла рана.— Живицю будете збирати?

— Живицю... Уже вона своє віджила, Олександре Івановичу,— нижня губа Максимчукова затремтіла, він кинув сокиру, сів на пеньок і зітхнув.

— Що з вами, Гордію Антоновичу?

— Рубаю,— скривився Максимчук,— щоб мене рубала нечиста сила, товаришу секретар... Краще б я був не дожив до цього дня.

— В чому ж справа, Гордію Антоновичу?

— Місце для «Факела», щоб він згорів, звільняю. Приїхали тиждень тому представники од Турчина, намалювали мені на карті й кажуть: вирубаємо оцю площу... Ліс такий, як щіточка, а вони рубати... Я в управління до Турчина. Показують мені постанову й наказ міністра...

— Треба, Гордію Антоновичу. А навіщо ж ви оці позначки робите?

— Це я в Турчина виторгував. Вони собі на карті провели рівненько під лінійку, і все. Вирубають. То я звірив їхній план з Турчиновою картою та й мічу — шістдесят гектарів лісу врятував... А ви до них їдете?

— До кого? — запитав Мостовий.

— Там, на галявині, біля поля, Турчин, наш міністр і Гайворон. Кашу варять. Ходімо, я проведу.

— Привіт чесній компанії! — привітався Мостовий, підходячи до багаття.

— Оце зустріч! — підійшов міністр.— А мені сказали, що ти ще вдома.

— Хіба він влежить? — Турчин помішував кашу в казані.

— Що ж це ви, люди добрі, Гордія Антоновича зобиджаєте? Самі біля каші, а його з сокирою до лісу послали.