Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин
- Автор:
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Фолио
- ISBN: 966-03-2558-4
- Жанр: Народные сказки
Электронная книга - «Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин». Краткое содержание книги:
Змій мерщій одежу з себе, а свиту на себе — та бігом звідти!
«Спасибі лисичці, від смерті врятувала!» — думає.
Тоді той баштанник убрався в золоту одежу, — і такий став гарний, що хоч не схочеш, то полюбиш! Сів у коляску, поїхали з лисичкою.
— Бач, — каже вона, — а ти боявся!
Приїхали до царя. Лисичка цареві в ноги:
— Царю-государю, — каже, — кланяється тобі цар курінний і шле подарунки: він звоював змія, просить дочку твою за себе!
Цар зрадів, цариця зраділа, царівна теж. Повискакували, беруть його, ведуть. А через тиждень і весілля справили. І я там був, мед-вино пив; у роті не було, а по бороді текло.
Як миша віддячила левові
Дрімав собі лев спокійно під деревом у лісі. Нараз надбігла миш і побігла по нім. Збудився лев і рикнув страшно із злости, що єго збудила миш, зловив ю в лаби і держить.
— Як ти сміла мене будити? — гукнув громовим голосом на перестрашену миш. — Заплатиш мені за тоє життям твоїм!
— Ах, пане мій і царю, — сказала покірненько перестрашена миш, — даруй мені тую провину… Що тобі прийде з моєї смерти?… Будь милостив, даруй мені життя, а я тобі за то колись відплачуся!
Засміявся страшний лев на таку бесіду миші і сказав:
— Ти дрібна, дурна… І як же ти мені можеш відслужитись?… Іди до своєї діри! Марш!
І пустив ю на волю.
Незадовго потім попався лев в сіти з реміння і шнурів, котрі люди на него були наставили. Лев шарпався, злостився, но сітей порвати не міг. Заричав із злости сильно…
Рик той зачула миш, — тая сама. Пізнала голос льва. Біжить і каже:
— Чекай, царю мій і пане мій, я тебе виратую!
Побігла, закликала з п’ятдесят других мишей, самих свояків своїх, дітей і внуків, і каже:
— Гризіть сіти, і я буду гризти!
Кинулись миші з острими зубами на сіти і давай гризти! Гризуть, аж хрупотить. Не минула годинка — сіти були розгризені, і лев став знов свобідний, подяковав мишці і пішов поважно в ліс.
А наука для нас з того яка?… Не горди ніким, хоть би найслабшим і найбіднішим, бо і найслабший, і найбідніший може тобі в пригоді велику услугу зробити.
Як музика вмудрував звірів
Був один музика. Жінка му вмерла, а він дуже банував за жінкою і пішов з того смутку в ліс. Взяв торбу, а в торбу скрипку, хліба трохи і ходив по лісі щось два дні. Третього дня сумно му стало та й каже: «От заграю собі пісеньку, дам ся по лісі чути, може, би-м собі якого друга надибав». І музика як завів на цілий ліс, а вовк вилазить з-за дуба. Виліз та й каже: «Чоловіче, навчи мене грати». А він каже: «Навчу, але будеш мене слухати?» — «Буду тебе вірно слухати так, як свого учителя». — «Ну, якже ж так, ходім оба».
Ідуть і здибають розколеного дуба. І каже: «Аж тутки ся навчиш, небоже, грати». Вовк дуже ся втішив, що зараз буде уміти грати. І музика зробив клин, забив каменем у дуб і каже: «Пхай ти лабищі в сю шпарутку та най би ти трохи понатягало пальці». Вовк собі думає: «Добре він мені каже. Трохи розплеще лабу — і буду грати». І запхав обі лаби. Музика як ударив клин каменем, клин вискочив, і як імило вовка за лаби… Як зачне вовк ревти, скакати. А музика засміявся і пішов далі і каже: «Скачи здоров. Будеш уміти грати і танцювати».
Іде музика, і знов сумно йому стало на самоті, не видів і одного христянина нігде і виймив скрипку з торбини. Як завів — на цілий ліс було чути. А з-під ліщини лізе лисиця та й каже до него: «Ото, голубчику, як ти файно граєш! Коби-с мене хоть трошки навчив». І він каже: «Навчу тебе, але маєш то слухати, що я тобі буду казати». Каже лисиця: «Так тя буду слухати звикле, як учителя». І виймив він шпагат з кишені, пригнув, котра жилава, груба ліщина, і прив’язав її за лабу до ліщини. Каже: «Я тобі трохи зжилую пальці та будуть довші». І зв’язав, ліщину пустив, і лисиця повисла. Музика зареготався і пішов далі.
І іде знов лісом. Роздумав собі про свій дім, сумно йому стало, і каже: «Ану, заграю я собі кадрі». І заграв, завів на цілий ліс. Виходить з корча зайчик і каже: «Ото-с, неборе, заграв, що відколи жию, не чув-им, аби хто так грав, як ти». Се сказав і каже: «Коби-с мене навчив хоть третю пай так грати, як ти». А він каже: «Навчу, лиш слухай мене». — «Буду добре слухати, як син тата свого». І він виймив з кишені довгий мотузок, прив’язав його за шию у корчі до деревинки і каже: «Перебігни дванадцять раз довкола корча та й тогди навчишся грати». І зайчик так ся бідний запутав, що не міг ся відпутати. А музика зареготався голосно і пішов додому.