Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин
- Автор:
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Фолио
- ISBN: 966-03-2558-4
- Жанр: Народные сказки
Электронная книга - «Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин». Краткое содержание книги:
Усе це було зроблено.
Поробили з лика упряж і вирушили в поле орати. Запряглось, правда, тварин пар двадцять. Але не треба забувати й того, що між ними були не всі згожі, а були й вороги проти цього. От ці вороги нарадилися встати темної ночі і пішли й побили кілки там, де мається орать; тільки так побили низько кілки, що й незамітно.
Повставали господарі рано і вирушили у поле орать. Старший господар — журавель — вийшов зі свого гнізда та й каже: «Тепер назначимо, хто буде воли вести і хто буде борозну рівно одводить і так далі. Перепелиця буде поводатором, щоб рівну борозну провести. Деркач буде погоничем першим при перепілці, а орлиця буде підганять задні пари при ралі. А я сам буду плугатарем».
І всі стали тоді до роботи, як журавель сказав.
Як видно, тоді була земля тверда і зарощена. Закректали всі до роботи, аж рало тріщить.
От перепелиця прямує, рівну борозну веде. І дійшла перепелиця до першого кілка, що вночі вороги позабивали, та й стала кричать: «Тут пеньок! Тут пеньок! Тут пеньок!» А деркач як стояв недалеко від перепелиці, то й питає: «Де-де? Де-дер! Де-де?» А орлиця, що була коло задніх тварин, то спиняє: «Тпр! Тпр! Тпру!» А журавель — господар, плугатар — цього не второпав, що там діється впереді, та як розсердиться, як крикне: «Турли! Турли!..»
Ех, ті бідолашні тварини як захватять рало, як зачепляться за пеньок — так і розламали те рало!.. І хто куди попав почав тікать.
Отак орали землю перші орачі.
Як птахи обирали собі царя
Гусак каже: «Я — птиця роду хорошого і коліна високого; можу над всею птицею буть царем».
А чапля це почула та й каже: «Гусю, гусю, ти тільки гильготиш, а царем не можеш буть, бо ти всього боїшся. А я, чапля, роду хорошого і коліна високого, то мені буть царем!»
А чайка, почувши це, й каже: «Чапле, чапле! Ти по болоту ходила, жаби ловила, ти — жабоїдка, ракоїдка; не тобі буть царем, а мені: я — роду хорошого і коліна великого!»
А горобець і каже: «Чайко, чайко! Ти тільки кигик та кигик! Ти б мовчала, твоє діло — кужіль та веретено. А я — то можу буть царем!»
А синиця і каже: «Горобче, горобче! Куди тобі в царі йти?!. Ти вже не так робиш, як наші батьки робили: на однім стебеличку сиділи і одно зернятко їли, дзьобали; а ти тепер чужі коноплі п’єш та ячмінь б’єш. Та пила б тебе кров та зола, виннику, майданнику, броварнику! Не тобі буть царем! Лети собі звідси!»
А селезень почув це та й каже: «Я б був у вас царем… Та як йшла синиця за щигля заміж, то я як посмикнув гарячого пива, то охрип… Та й досі шавкотю: попортив у горлі. Через це я не можу буть у вас царем».
А орел сидів на дереві та слухав їх розмову. Та тоді як шугне між них!.. Вони всі і порозлітались. І стали його бояться, і оставили його царем. Та так він царем і досі над усею птицею.
Як собака знайшов собі господаря
Довго жили собаки самі собі так, як і досі ще живуть вовки, аж поки не народився такий собака, якому не сподобалося вільне собаче життя. Набридло йому блукати самому, шукаючи для себе їжі й повсякчас боятися дужчих від себе.
Довго він думав, як йому своє життя змінити, й надумав стати за наймита до найдужчого звіря. Надумав ото так та й іде собі. Коли зустрічає свого найближчого родича — великого, дужого, злого вовка.
— Куди йдеш, собако? — питає вовк.
— Та оце шукаю собі господаря, може, ти наймеш?
Вовк згодився, й собака пішов за ним.
Йшли вони, йшли, аж дивиться собака: підняв вовк носа, понюхав повітря й швиденько звернув з стежки в кущі, серед яких почав потихеньку пролазити далі.
— Що з тобою, господаре? Чого ти злякався?
— Хіба не бачиш? Он ведмідь стоїть, а він і тебе, й мене з’їсти може!
Побачив собака, що ведмідь дужчий за вовка, та й вирішив іти прохатися у найми до ведмедя. Кинув вовка й пішов. Ведмідь охоче прийняв собаку за наймита та й каже:
— Ходім до череди, візьму я собі корову; обидва добре наїмося!
Коли тільки почали вони до череди підходити, аж там страшенний заколот; корови ревуть і тікають хто куди… Глянув ведмідь з-за дерева — та мерщій і собі тікати далі в ліс.
— Ох, невчасно я сюди прийшов! — каже він до собаки. — Тут уже лев господарює.
— А хто ж то такий лев?
— Хіба не знаєш? Та це ж найдужчий звір у світі!
— Коли він найдужчий за всіх звірів, то бувай здоров! Коли вже бути наймитом, то тільки в найдужчого звіря.
Промовивши це, пішов собака прохатися в найми до лева. Лев прийняв. І почав собака служити левові.