Повний місяць

Лариса від самого ранку не знаходила собі місця.

Справа зовсім не в загибелі Віктора Сомова. Саме так, Віктора Сомова, вона навіть тепер не могла хоч би подумки назвати його своїм чоловіком, а себе — вдовою. Ніколи не вірила в Бога. Ще в школі брала участь у різних антицерковних агітбригадах, їздила по селах із театралізованими лекціями про релігію як опіум для народу. Та коли дізналася, що Віктора більше нема — вибачилася перед офіцером, котрий приніс звістку, закрила лице руками, метнулася в сусідню кімнату, ніби плакати. Сама ж ледь стримала видих неймовірного полегшення. Лиш боячись — працівник відділу НКВС почує голосне, зовсім не відповідне до скорботного моменту х–х–хууу, зробить непотрібні їй висновки.

Але, видихнувши, мимоволі, піддавшись якійсь нездоланній внутрішній потребі, швидко перехрестилася — невміло, незграбно, червоніючи. Так, ніби чинила щось негідне, погане, непристойне чи кримінальне.

Тепер, коли Катерина заспішила кудись по своїх справах, залишивши на несподівану жилицю дітей, Лариса, побачивши в її хаті ікону, поклала хреста вже неквапно. Хоч так само невпевнено, проте досить осмислено. Їй раптом захотілося, аби добрий милосердний Боженька справді виявився таким, яким його малювали. Стареньким дідусем у білому балахоні та з білою бородою, що сидить високо в небі на хмаринці, дивиться вниз, на людей, стежить за кожним — та воздає всякому по ділах його. Бо хто ж, крім Бога, міг бачити її терпіння, оцінити його та нагородити, дуже вчасно забравши життя Сомова.

Тим самим обрушивши на капітана не благодать, але кару.

Віктор отримав усе належне за свої підлі справи.

Після розповіді Поліни Стефанівни про сатанівські страхи ще в дні окупації Лариса готова була повірити хай не в містичне прокляття — то було б уже занадто для раціональної математички! — але в існування чогось незвичного, неймовірного, можна сказати — фатального, що з деяких пір існує довкола селища. До нинішнього ранку вона час від часу намагалася відшукати бодай якесь правдиве пояснення. Не знаходила — й почала сприймати все, пов'язане з тутешнім хижаком, чимось схожим на задачку з вищої математики.

Але про те, що називають Божим промислом, згадала лиш сьогодні зранку.

Провела паралель від їхніх із Ігорем задумів до несподіваного, одним невидимим ударом, розв'язання їхньої головної проблеми. Й готова була повірити в те, що моторошний нічний мисливець є нічим іншим, як безвідмовною зброєю в руках Всевишнього.

Адже віднині не лише в неї, законної вдови загиблого при виконанні офіцера НКВС, розв'язані руки. Матиме не просто пенсію за Сомова, що в умовах воєнного часу не так уже й погано, а й повну свободу пересування. Ларисі нікому не доведеться пояснювати, чому раптом вона вирішила зібрати речі, взяти неповнолітнього сина та виїхати подалі від місця, де страшною смертю пав її чоловік.

Навпаки — куди б вона не приїхала, їй зобов'язані допомагати першочергово.

Бо Сомов служив у органах державної безпеки, зарекомендував себе дуже добре. Тож його родина має право на ті пільги, котрі передбачені під час війни. Коли все скінчиться, Лариса матиме ще більше прав як вдова офіцера державної безпеки. Звісно, не безмежних. Уже зараз на власні очі бачила, чим статус інваліда війни, вдови солдата чи командира Червоної Армії або сироти, котрий втратив батьків у воєнному вирі, відрізняється від статусу співробітника НКВС та членів їхніх родин.