Повний місяць
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-966-8659-38-6
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Повний місяць». Краткое содержание книги:
Розгадати таємницю сатанівського лісу береться бойовий офіцер, фронтовик Андрій Левченко. Разом із ним у небезпечній грі — Ігор Вовк, який утік із сталінського концтабору, жорстокий капітан НКВД Віктор Сомов, ватажок дезертирів Жора Теплий та повстанський сотник на псевдо Грім. Їхні долі сплелися в тугий вузол, вони небезпечні один для одного, кожен має свій секрет. Але життя кожного, а заодно — й кохання втікача Вовка, залежить від того, кому вдасться вистояти в двобої з перевертнем. Якщо вовкулаки, звичайно, реальність, а не породження людського розуму та генія…
Нова гостросюжетна історія від Андрія КОКОТЮХИ — детективний трилер, виконаний у популярному стилі ретро–роману. Дія захоплює з перших сторінок. А фінал обіцяє несподіванки, яких не чекав, за його зізнанням, сам автор.
Чомусь Левченку здалося — у нього все вийде. Тепер ним керувала розважлива й холодна впевненість.
Мотоцикл заревів. Андрій стиснув «роги» керма.
Зараз тримав курс на розв'язку.
Липська була в себе в дворі.
Не сама — поруч стояла Лариса Сомова. Жінки, занурені в свої розмови, навіть не повернулися на ревіння мотоциклетного мотору. Та коли Левченко загальмував біля напівзруйнованого паркану, глянули в його бік синхронно, немов змовились. Далі, в глибині двору, вовтузилися хазяйський Боря та Юрко, син Лариси. Цей десятирічний хлопчик за неповний рік устиг втратити двох батьків, рідного та вітчима. Пацани бавилися з сірим цуциком. Песик радісно дзявкотів, видно, подобалося гратися. На фоні тривожних жіночих лиць задоволене вищання чотирилапого виглядало буденним та недоречним водночас.
Андрій заглушив мотор, зліз із сидіння. Зрозумівши — гість до неї, Катерина машинально поправила солом'яного кольору волосся, потім — відразу закрила квітчастою хусткою, що досі лежала на плечах. Гукнула дітям:
— Так, забирайте вашого Сірка до хати, — і тут же, не встигли хлопці почати демонстрацію послуху, прикрикнула, піднісши голос: — Боря, кому я сказала? Забув?
— Про що забув? — вирвалося в Левченка.
— Матір два рази не повторює, — відрізала Катерина. — У нас така домовленість. Великий вже.
— Дорослий, — підтвердила Лариса, включаючись. — Для мого Юри приклад. Ніби різниця у віці невелика, а наче старший брат.
— Обалдуй, — винесла синові вердикт Липська, проводжаючи поглядом пацанів, котрі тягнули цуценя до хати, тримаючи за передні лапи, аби пробував іти на задніх. — Боря, не мучте того Сірка! Ви його мені ще курити повчіть!
— Невже вчили?
Подив Андрія був щирим, хоча розумів — говорять зараз зовсім не про те. Та й Ларисині очі йому це підказували. Погляд тривожний, але, всупереч очікуванням, не відбивав страху, невпевненості в собі або суміші цих двох відчуттів. Хоча мав би, адже, як не як, ця молода жінка кілька годин тому стала вдовою. Левченко не знав, які там у них були стосунки з покійним Сомовим удома й, чесно, зовсім не бажаючи пхати носа в чуже подружнє життя. Та все ж відчував раніше прохолоду в її голосі, коли згадувала про чоловіка в його присутності.
Всяке буває. Перший чоловік сидить — для нинішніх часів це не дивина й не новина, швидше — даність. Проте Лариса могла сумувати хай би для виду. Втім, цілком можливо, молода вдова не оговталася від шоку. Зрештою, до щоденних смертей в країні звикли, як би прикро це не прозвучало.
Але погляд Катерини привернув більше уваги. У ньому Андрій прочитав недовіру до себе. І якщо Сомова грати почуття не вміла, то Липська впевнено виконувала перед ним і для нього одній їй зрозумілу виставу. Що підтверджувало підозри: так само живе подвійним життям. І є жінці, що приховувати. Причому — не лише від нього, начальника міліції. Її гостя теж навряд чи допущена до таємниць.
— Не було чого робити, — кивнула між тим Катя. — Не знають, як того цуцика приручати. То все мій бузувір. Ларисин культурний, городський. Не стукне в голову стягнути в діда, шкільного сторожа, махорку, як оцьому артисту!
— Ма–а–ам! — протягнув від порога Борька, для чиїх вух це все говорилося.
— Не мамкай мені! Ще спасибі скажеш за школу, прогульник.
— Так сама ж, ма–ам!
— Води наносиш та картоплі навариш! У лушпинах!
— Разом із Юрою, — вставила Лариса. — Давай, сина, давай, не лінуйся. Впрягайся, як кажуть. Слухайся тьотю Катю. Тепер у неї в хаті двоє мужчин, так що нам буде вдвічі легше.
Замість відповіді Юрко незграбно козирнув, приклавши руку до перешитої під його голову солдатської пілотки. Така сама, як у малого Бориска. Цей примостив свою на манер Наполеона й час від часу поправляв. Бо горизонтально убір погано тримався на коротко стриженій, аби не давати плодитися вошам, хлопчачій голові.
Левченко не зміг пояснити собі, чому відзначив — червоних зірок спереду не було на жодній.
— Так що там із махоркою? — запитав Андрій, коли пацани разом із чотирилапим другом нарешті зникли в хаті.
— Нічого особливого. Скрутили цигарку з шматка газети. Мій розумник розкурив, потім Юркові тицьнув. А тоді вирішив Сірка їхнього оскоромити. Носа тварині попік. Добре, хоч я побачила, — Катерина зітхнула. — Біда з ними.
— Без них теж, — додала Лариса.
— Та й кругом біда, — Липська знову зітхнула. — Ви по чию душу, товаришу начальник?
— Чому відразу по душу...