Повний місяць
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-966-8659-38-6
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Повний місяць». Краткое содержание книги:
Розгадати таємницю сатанівського лісу береться бойовий офіцер, фронтовик Андрій Левченко. Разом із ним у небезпечній грі — Ігор Вовк, який утік із сталінського концтабору, жорстокий капітан НКВД Віктор Сомов, ватажок дезертирів Жора Теплий та повстанський сотник на псевдо Грім. Їхні долі сплелися в тугий вузол, вони небезпечні один для одного, кожен має свій секрет. Але життя кожного, а заодно — й кохання втікача Вовка, залежить від того, кому вдасться вистояти в двобої з перевертнем. Якщо вовкулаки, звичайно, реальність, а не породження людського розуму та генія…
Нова гостросюжетна історія від Андрія КОКОТЮХИ — детективний трилер, виконаний у популярному стилі ретро–роману. Дія захоплює з перших сторінок. А фінал обіцяє несподіванки, яких не чекав, за його зізнанням, сам автор.
Левченко не чекав зустріти тут вдову Сомова. Але разом із тим склалося досить вдало — адже по дорозі до Катерини так і не придумав приводу для візиту. Якщо його підозри мають підставу та цілком реальні, поява начальника міліції без вагомої причини може насторожити цю втаємничену жінку. Та присутність Лариси стала несподівано доречною.
— Я шукав вас, — Андрій повернувся до Сомової. — Вибачте, мусив би від самого початку… Прийміть співчуття, все таке… Можливо, якась допомога…
— Нічого ви не повинні для мене робити, — відмахнулася Лариса. – За співчуття дякую. Так розумію, у вас своїх справ по горло. Мій…, — чи Левченку здалося, чи слово «чоловік» справді застрягло у неї горлі, мов кісточка, — словом… Віктор… капітан Сомов… Підкинув усім ще клопотів навіть своєю смертю… загибеллю… Хіба ні?
— Але я не вважав і далі не сприймаю вас, Ларо, зовсім уже чужою. Ми ніби друзі. Містечко маленьке, Поліна Стефанівна вже все знає, очі виплакала від самого ранку…
— Ні.
Андрієве красномовство раптом висохло.
— Тобто — «ні»?
— Наша чарівна Поліна Стефанівна навряд чи могла виплакати очі за моїм убитим чоловіком, — спокійно пояснила Лариса. — Для мене, Андрію, ви теж не чужий, я довіряю вам. Каті ж вірю ще більше. Тож нічим не ризикуватиму, коли скажу — ваша мила хазяйка, товаришу старший лейтенант, капітана Сомова терпіти не могла. Вона, — кивок у бік Липської, — так само. У Сатанові начальник відділу НКВС взагалі був не сильно шанованою особою. І не лише в Сатанові. І не тільки персонально до капітана Сомова подібне ставлення. На міліцію теж косо поглядають, на військових. Помічали?
— Ні, — збрехав Левченко.
— Вам і не положено, — Лариса посміхнулася кутиком рота. — Тому якщо ви, Андрію, бачите своїм обов'язком утішити мене, заспокоїти, формально підтримати — домовимося, що цю місію ви вже виконали. Адже той, хто давно лякає всіх довкола, нині вночі зробив корисну справу. Для мене, для сина мого, для Каті. Для всіх. Ви не маєте права мене слухати?
Липська весь час мовчала. Навіть відійшла на крок, аби не стояти поруч. Та Левченко відчув на собі пронизливий погляд: вдова теж чекала від нього прямої відповіді. Видно, їй кортіло дізнатися, як треба ставитися до начальника міліції. І висновок зробить, почувши, що той скаже.
— Ви вільні приймати загибель капітана Сомова так, як вважаєте за потрібне. Ви ж його дружина… були в усякому разі…
— Тепер у мене зовсім інший, як кажуть, статус. Андрію, ви навіть на соту частку не можете уявити собі, наскільки легше мені стало дихати. Мені шкода Віктора Сомова, по–людські жаль. Знаєте, чому? Бо ви придумали мокрі очі Стефанівни. Бачите, я теж не скорботна вдовиця. За ним ніхто не заплаче, ніколи. Принаймні, серед тих, кого знаю я. І з ким напевне знайомі ви. Не можна так.
— Як? Ви про що?
— Це прикро й неправильно, коли за людиною, померлою наглою смертю серед глупої ночі, нема кому зронити сльозу. Його не поховають. Тобто, не буде при цьому тих, хто щиро сумує. Зариють у землю, так виглядатиме процедура. З почестями, можливо, дадуть салют. Над ямою насиплють земляний горобочок і скоро забудуть. Якщо згадають, то знову задля брехні.
— Чому?
— Тому, Андрію. Згадавши смерть Віктора Сомова, інші скажуть неправду про його героїчну загибель на бойовому посту. Бо інакше, ніж геройські, офіцер НКВС, особливо — під час війни, полягти не може. Брехатимуть собі, брехатимуть людям — і знатимуть це. Ось чому прошу не заспокоювати, бо віднині ми з Юрою — вільні люди. Настільки, наскільки можна відчувати себе вільними в наш час. Заарештуєте за вільнодумство?
— Якби ви були в цьому впевнені, не говорили б так зі мною. Дякую за довіру. З іншими не бажано.
Боковим зором перехопив погляд Катерини. Чи здалося, чи її напруга від його присутності теж трошки спала.
— Знаю, — посмішка Лариси стала щирішою. — Домовились. Поговорили. Займайтеся далі своїми справами.
— Це ви так делікатно просите мене відчепитися?
— Навпаки, — очі Лариси потеплішали. — Даруйте, якщо образила…
— Нічого, все в порядку.
— Тим не менше — не збиралась. Хотіла сказати, що опікуватися мною не варто. Дізнавшись про смерть Сомова, я відразу вирішила перебратися з тієї квартири… хати… Звідти, де ми жили. Житло службове. Звісно, його лишать за мною, але я сама не хочу. Бо ми спали там у одному ліжку з Сомовим, розумієте?
— Я розумію, — нарешті озвалася Катерина.
— Тут, — кивок на будинок, — місця нам поки вистачить. Хлопцям не буде нудно. Ми, жінки, теж дамо собі раду. І поки ми не поїхали звідси, обов'язково ходитимемо в гості до Стефанівни. Мені не вистачатиме її.