Поштова лихоманка

У двері постукав Стенлі й одразу їх відчинив. 

— Чаю, пане Губперук? — спитав він. — І булочку, шефе. 

— Та ти просто добре замаскований янгол, Стенлі, — промовив Мокр, обережно відкидаючись на стільці і кривлячись від болю. 

— Так, дякую, шефе, — серйозно відповів Стенлі. — Тут кілька повідомлень для вас, шефе. 

— Дякую, Стенлі, — відповів Мокр. Запала тиша, і лише згадавши, з ким він розмовляє, Мокр додав: — Будь ласка, скажи мені, про що ці повідомлення, Стенлі. 

— Е... приходила ґолемна жінка і сказала... — Стенлі заплющив очі, згадуючи, — «Перекажи Блискавці, що зранку в нього будуть ще вісім ґолемів і що якщо він не надто заклопотаний творенням див, я прийму його запрошення на вечерю, о восьмій, в “Le Foie Heureux”; зустрічаємося в “Латаному барабані” о сьомій». 

— У «Щасливій печінці»? Ти впевнений?  

Але, звичайно ж, усе було правильно. Це ж був Стенлі. 

— Ха, та навіть клятий суп, і то коштує там п’ятнадцять доларів! — вигукнув Мокр. — І треба три тижні чекати тільки на те, щоб тобі призначили дату подачі заявки на бронювання столика! Вони тільки й роблять, що зважують твій гаманець! Як вона собі уявляє...  

Його погляд впав на «скриньку пана Робінсона», яка безневинно стояла в кутку кабінету. Панна Любесерце йому подобалася. Більшість людей були... зрозумілішими. Рано чи пізно ставало ясно, за які ниточки їх можна потягти; навіть панна Маккаларіят десь та мала важіль керування, хоча сама думка про це жахала. Але Коханна Краса давала здачі і про всяк випадок робила це ще до того, як на неї намагалися напасти. Вона була викликом і тому зачаровувала.  

Вона була такою цинічною, такою неприступною, такою колючою. І ще він мав відчуття, що вона була здатна читати його думки набагато краще, ніж він — її. Словом, вона його цікавила. І мала чудовий вигляд у простому строгому одязі; теж важливий нюанс. 

— Добре. Дякую, Стенлі, — сказав він. — Ще щось? 

Хлопець поклав на стіл аркуш свіжовіддрукованих зеленкувато-сірих марок. 

— Перші однодоларові марки, шефе! — оголосив він. 

— Хай мені грець, пан Шпулькіс добре тут попрацював! — вигукнув Мокр, розглядаючи сотні маленьких зелених зображень Вежі мистецтв. — Вони навіть з вигляду варті долара!  

— Так, шефе. Чоловічка, який стрибає з верхівки, й не роздивишся, — підтвердив Стенлі. 

Мокр вихопив аркуш з рук хлопчака. 

— Кого? Де? 

— Знадобиться збільшувальне скло, шефе. І це тільки на деяких марках. А на деяких він у воді. Пан Шпулькіс дуже перепрошує, шефе. Він каже, що це може бути якийсь вид наведеної магії. Знаєте ж, шефе? Ну, що навіть зображення магічної вежі саме собою може бути трішечки магічним? Деякі інші марки теж мають певні вади. Коли друкували чорні, по пенні, щось пішло не так, і Правитель Ветінарі вийшов із сивим волоссям. А на деяких немає клею, але тут усе в порядку, бо частина покупців хотіли саме таких.